Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Ну, давай вже! Я так і до ранку можу. Виповзай. – З милою усмішкою, що не віщувала його візаві нічого доброго, промовив Грегор Грейткіллс.

Поки два з трьох його Адамантових Бобрів методично згризали під корінь піщано-кістяне щупальце Смерті, а їхній братик полірував морду дракона найжорсткішим, як суворий наждачний папір, хвостом, Грегор чекав на нового гостя. Того, хто це все влаштував. Бо навіть для тих, хто примудрився зжерти десятки мешканців Червоного Лісу, кістяні дракони були надто, надто розумними. Плюс, коли справа йшла до очевидної поразки, один з них легко жертвував собою, щоб забезпечити неживим перевагу в бою. Але поріддю Смерті невідомо поняття самопожертви. Принаймні, якщо не йдеться про вищих вампірів або… якщо цими тваринами не керує хтось згори. У цій ролі, через свої досить непогані дедуктивні здібності, Грегор бачив лише двох можливих кандидатів. Першим був якийсь залітний лич часів Тріади Проклятих, що валявся під землею сотні років, а зараз прокинувся, чимось потривожений, і оперативно намагається накопичити якнайбільше сили, пожираючи все живе довкола. А другий варіант… Що ж, судячи з того, що в селах Грейткіллс ніхто не постраждав і що земля навколо, як відчував геомант, не проклята на десяток метрів углиб, другий варіант щодо володаря драконів був вірнішим. Точніше у цих драконів, скоріше за все, була володарка.

– Пані Брауні! Чи не бажаєте зупинити ці свої неподобства, щоб обговорити ситуацію за горнятком трав’яного відвару? – Сказав тихо Грегор.

І за ним цю дипломатичну пропозицію повторили всі рослини в радіусі трьох кілометрів, від кульбаби до тисячолітнього дуба. Шансів, що хтось на цій відстані міг його не почути, просто не лишилося. З іншого боку, двадцятирічний дроворуб Беорн, що посивів раніше необхідного, про всяк випадок відклав сокиру і стрімголов побіг у бік села, пити трав’яний відвар від гріха подалі. Бо коли таке пропонує ледь надрубана тобою сосна, дуже складно встояти.

– Розумію, ви не в дуже гарному настрої. – Продовжив грати у дипломатію Архімаг Землі. – Але, по-перше, гадаю, нам є що обговорити. А по-друге – давайте не доводити це до абсурду. Бо сила не на вашому боці.

У цей момент навколо дракона, що спробував злетіти, відблискуючи на вечірньому сонці справжніми діамантами, з’явилася клітка. А бобри, що догризали щупальце біля самого кореня, раптом швидко відскочили в різні боки на десяток метрів. І вже за мить, на місці їхнього минулого перебування, біля стовбура неабияк підточеного щупальця виникла ціла хмара чорного туману. З якого з хижою грацією вийшла жінка.

Маркіза Еріда Брауні мала коротке волосся кольору воронова крила, що стирчало на всі боки. Це, у поєднанні з гострим обличчям і темними, наскрізь пронизливими очима дійсно надавало їй схожості з мудрим та небезпечним птахом. Тим паче, що чорна, робоча мантія, в яку була одягнена Архімаг, справді нагадувала крила. Але роба не була надто вільною. Тому будь-хто, хто має хоча б передумови зору, міг переконатися, що маркіза знаходиться в чудовій і вкрай привабливій фізичній формі. А як інакше? Десятиліттями ховатися від закону, та не десь там, а в найнебезпечнішій провінції держави? Це вам не чорничне смузі в гамаку з видом на власний виноробний завод.

– Як сильно я помилюся, якщо скажу, що ви – Грегор Нюлузький? Вищий Магістр Землі, що подає великі сподівання, єдиний потенційний Архімаг цієї стихії за останні пару тисяч років?

– Помилитеся, міледі, але не надто. Архімаг Грегор, барон Грейткіллс до ваших послуг. – Чарівно посміхнувся геомант.

Кістяний дракон і щупальце наче перетворилися на рідину. Білява, просочена Смертю субстанція почала кружляти, звиватися в повітрі, як стрічки в руках умілого арлекіна чи гімнастки цирку. А потім все це злилося в розкішний, ажурний кістяний трон (кріслом і тим більше стільцем це щось зі спинкою двометрової висоти назвати язик не повертається), на який маркіза і всадила свою некромантську сутність.

– Слухаю вас смертельно уважно… колего. – Пальці з гранично коротким манікюром (так зручніше працювати з кістьми та тілами) відстукували дріб по ажурних підлокітниках трону.

– Престол Холодних Ніг. Вражений, що й казати. Очевидно, ви пішли шляхом некромантії далі, ніж я наважувався припустити.

– Це якось впливає на підсумки нашого з вами спілкування, бароне? – Глибоке контральто співрозмовниці лякало Грегора. Лякало так, як не лякало раптове відкриття воріт на Восьме Коло пекла та солоний огірок у якості закуски до столітнього віскі. Адже він, Архімаг Життя, давно вже звик до того, що контролює кожну частинку свого тіла, кожен атом. Але те, як звучала ця смертоносна в усіх сенсах жінка, змінювало схему його кровообігу вкрай несподіваним, але пікантним чином.

– Загалом, ні. – Ввічливо посміхнувся геомант, думкою-наказом блокуючи всі гормони свого організму, щоб відновити собі об’єктивність. – Якщо ми з вами не прийдемо до мирного консенсусу, щоб уникнути подальших смертей та руйнування навколишнього середовища, то навіть феноменальні знання в галузі магії Смерті не врятують вас. – Сказав Грегор і тут же, згадавши про пристойність, додав. – Ваше сіятельство.

– Ухти, у ваших рукавах таїться ще щось, крім трьох Адамантових Бобрів, бароне?.. – Білосніжна усмішка, обрамлена повними, червоними губами була такою ж чистою, як нерозбавлена отрута степової гадюки. І так само безпечною.

– Залежить від того, наскільки далеко ви готові зайти, Ваше сіятельство. – Не відриваючи очей від обличчя магеси, промовив геомант.