Читати книгу - "Ті, кого немає"

запитав він. Вона, зіщулена і тремтлива, заперечно похитала головою. З мокрого волосся на голу спину текло; у неї почало боліти внизу живота. «Агов, – неголосно погукав Костя. – Хто тут? Давай, виходь! Що, робити немає чого?»

Ніхто не озвався. Крони тополь за трибунами стояли нерухомо, наче вилиті з шорсткого чавуну. Ледве чутно дзюрчав струмок води, що збігав з бортика в басейн. «Так, – сказав він. – Ти сиди тут. Я сходжу…» – «Куди?! Я додому хочу…» – «Розбуджу сторожа. Ми ж голі. Щось треба придумати. Не з’їсть же він нас». – «Зачекай… – попрохала Тіна, але він уже розвернувся й рішуче попрямував до замкнених роздягалень.

Вона підхопилася, роззираючись. Треба де-небудь сховатися. Наприклад, у тіні між опорами вишки для стрибків, але там дуже темно й моторошно. Тоді вона підвелася, чомусь ступаючи навшпиньках, нагору пандусом трибуни, присіла навпочіпки й притулилася спиною до парапету. Лава спереду слугувала ніби перешкодою між нею і рештою світу, а позаду був надійний бетон.

Костя тим часом дістався до роздягальні й узявся за ручку дверей. Ті виявилися замкненими. Він постукав, потім нахилився до сусіднього вікна, вдивляючись, а Тіна раптом відчула позаду ледве вловимий рух. Щось на кшталт легенького протягу. Потім через парапет безгучно перемахнула величезна тінь і нерухомо застигла, нависнувши над нею й перекривши все поле зору. У ніс ударив теплий сморід звіринцю.

Горло миттєво стало сухим, як наждак. Не було сил навіть закричати.

Тінь ворухнулася, густа, як сажа в грубці…

Костя, переконавшись, що в приміщенні нікого немає, став гарячково міркувати. Єдине, що йому спало на думку, – розбити скло, проникнути в приміщення й пошарити по шафках, де вічно валяються забуті капці й треники.

Він так і зробив: вивернув цеглину з огорожі квітника й торохнув у півкругле вікно біля дверей. Скло схлипнуло та розсипалось. Обережно ступаючи, Костя наблизився до вікна і повиймав із рами криві, мов ті ятагани, довгі осколки. Порізав долоню, але не звернув уваги: струсив густі краплини крові, пірнув у віконний просвіт і рушив темним коридором. Половина шафок виявилися замкненими, але замки були слабкі, і, діючи на дотик, Костя одну за одною порозчиняв шафки та вигріб уміст. А хвилин за десять, важко дихаючи, викинув у вікно оберемок різнокаліберного ганчір’я й вибрався сам.

Тепер він почувався впевненіше. Так чи інак, а йти голяка через нічне місто не доведеться. Навколо було тихо. Притискаючи до грудей знайдений одяг і накульгуючи – у п’яті сидів осколок скла, – він поспішно попрямував уздовж краю басейну туди, де залишив Тіну. «Гей! – ще здалеку гукнув він. – Дивися, що в нас є!» Відповіді не було. «Тіно! – покликав він знову. – Ти де ховаєшся?»

Ані звуку. Костя жбурнув ганчір’я на першу-ліпшу лаву і став роззиратися. Потім квапливо закульгав нагору пандусом, щоб зазирнути за парапет. По дорозі посковзнувся, біль прострелив ногу. Він присів навпочіпки, різко втягнувши повітря крізь зуби, та опустив очі. У заглибині бетону стояла темна калюжка. Вище – ще одна. Він простяг руку – і відразу відсмикнув: щось грузьке, тепле, огидне… Придивився – і раптом зрозумів, що це. Однак він ще встиг випростатися, навалився на заляпаний темною гущею парапет і тонко, чужим голосом, відчайдушно закричав: «Ті-і-інка!.. Тіна!»

А може, й не встиг. Тому що цю історію Марта чула у двох версіях, як і всі, хто більш-менш тривалий час займався в Харкові плаванням. І хоча басейн «Динамо» давно знесли, на його місці стирчать рештки декорацій, побудованих кіношниками для зйомок якогось серіалу, а в будівлі роздягалень практикує приватна клініка, ніхто так і не спромігся зрозуміло пояснити, що ж там насправді трапилося тридцять років тому.

Те, що мовилося про це, було схоже на якісь дурні страшилки. І тільки Марта твердо вірила, що все це суща правда. Бо ні Костю, ні Тіну ніхто ніколи більше не бачив. А на дні басейну для стрибків, коли восени настала пора чищення, в одному із замулених кутків віднайшовся почорнілий срібний браслет – чи не той самий, що зараз лежав у її сумці.

12

Близько пів на сьому вечора з правого боку із розриву хмар вивалилося важке винно-червоне сонце і сліпучо зависло над обрієм. Багряне світло затопило пласку панель степу й відбилося в білястій воді лиману, що лежав збоку. Рух ставав дедалі інтенсивнішим, машини попереду йшли двома рядами практично без розривів. До Одеси під’їжджали по Старокиївській дорозі. Зрештою Борис із лайкою скинув швидкість, опустив щиток і прилаштувався за синьою фурою «вольво».

Валентин завовтузився.

– З-забий, – кинув водій, не обертаючись до супутника. – Доплуганимося до Комсомольського, звідти – на об’їзну, там вільніше.

Валентина цікавило інше. На відміну від напарника, він нікуди не поспішав. Відкинувшись на підголівник і затуливши очі долонею від сонця, він без особливої цікавості розглядав околиці – лінію залізниці, що тяглася паралельно шосе, якийсь парк, кістляві вишки ліній електропередач, мілководні озерця ліворуч, зарослі іржавим очеретом. На перехресті Борис, із труднощами перелаштувавшись, повернув праворуч, на об’їзну, але легше від цього не стало. Доводилося весь час повзти на другій передачі, транспорт збився в суцільний потік.

– Що за херня? – дивувався водій.

Ближче до дамби Хаджибеївського лиману, де траса вужчала до однієї смуги в кожен бік, узагалі застрягли. Попереду майже на кілометр вишикувалася колона, що чадила, блимала гальмовими ліхтарями й час від часу проповзала п’ять-десять метрів.

– П-приїхали. – Борис заглушив двигун, стрибнув на дорогу й покрокував до узбіччя, за яким лежало тьмяне дзеркало лиману. Починало смеркати, у селищі на протилежному березі вже засвічувалися вогники. Напарник постояв, вдивляючись, пройшов уперед метрів сто й повернувся.

– Не по-дєцки стоїмо, – буркнув він, знову всідаючись за кермо, і поліз по телефон. – Щось їх там до ч-чорта зібралося… Привіт! – Судячи з того, що номер він набрав з однієї кнопки, зв’язувався з Міямото. – Майже на місці. Чого? Стирчимо в заторі на об’їзній. Є проблемка. Глянь у мережі, що тут у них сталось…

Уперше за всю поїздку Валентин занервувався. Про всяк випадок витяг паспорт, перегорнув, освіжив у пам’яті адресу – Бендери, вулиця Комуністична, 17. Глянув на дату на м’ятій імміграційній карті. Небіжчик в’їхав на територію України двадцять два дні тому, реєстрація поки не була потрібна. Причепитися начебто немає до чого. Обличчя на фото точнісінько таке, тільки погляд інакший – розмазаний, ніби не у фокусі.

За цей час