Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

Дар Альтери чітко вів дівчину назустріч могутній відьмі. Вже зараз знахарка знала, що Фріґільда не сама. З нею їдуть декілька охоронців та Маргарита. Щоправда до них ще треба дістатися. Та це не зайняло багато часу. Вершниця пірнула в гущавину лісу і зовсім скоро вигулькнула прямо перед носом Грауфігур та її супроводу. Охоронці не встигли навіть витягнути мечі, як їх коні збісилися. Не реагуючи на жодні команди, тварини кинулися урозсип, забираючи з собою і головорізів.

Проте Лідія відчувала потребу мчати далі. Смикнувши повіддя, вона направила коня убік магічної стіни. Та ще здалеку виднілася нерівним водоспадом, що починався, здавалося, десь високо в небі. Дівчині навіть подумалося, що це справжнісінький купол, який накриває Цвітославію. Проте що ж ховається за ним? Інші країни? А може пустеля? Принаймні море точно є.

Ліс закінчився - і Лідія виїхала на скелясте плато. Натягнувши повіддя, знахарка зупинила розпалену тварину біля самого урвища. Вчасно, аби не претендувати на премію Дарвіна. Було б навіть якось смішно протистояти могутній темній чаклунці, а загинути, зірвавшись зі скелі. Проте гаяти часу не можна. Тому дівчина зістрибнула на землю та відпустила коня геть. Зробилося трішки гірко від усвідомлення, що той їй може більше не знадобитися. Адже Лідія робила ставку на елементарну вдачу. Вона не мала жодної підготовки, не мала союзників. Чи правильніше сказати - вона відмовилася від їх участі у цій сумнівній затії.

Чесно кажучи, дівчина відчувала себе зараз повною дурепою. Невже вона насправді думала, що прогуляється між сімома жрицями, прибіжить до Стіни та за це її повернуть додому? Невже одразу не було ясно, що все не так просто? Якась могутня чаклунка, Безодня, смерті…

- Боже, Лідіє, яка ж ти ідіотка, - пробурмотіла сама до себе знахарка, намагаючись приборкати тремтіння в руках. – Ти насправді збираєшся протистояти двом відьмам? Як???

Зовсім недалеко почулося тупотіння коней. Дівчина навіть не встигла приготуватися, як дар Альтери знову взяв верх. Та радості це принесло небагато, адже Лідія відчула, що її життєва сила з кожним разом все більше слабшає. Ні, вона не жалкувала про те, що відпустила Раймара. Було навіть гидко думати, аби живитися ним задля перемоги. І як потім жити, знаючи, що вбила дорогу людину. Кохану людину…

Усвідомлення цього додало Лідії сил. Богині вибрали її виконати вище призначення, от нехай вони і допомагають! Глибоко вдихнувши, знахарка приготувалася. Знати б ще до чого.

Тим часом дві вершниці вилетіли на плато і зупинилися на відстані кількох метрів. Молода дівчина легко зіскочила з коня та допомогла другій. Не важко було зрозуміти, хто є хто. Але принцесу Лідія уявляла інакше. Зараз це була зовсім юна дівчина в простій, навіть убогій чорній сукні. Свої густі золотисті локони вона абияк заплела в косу, а про макіяж не було й мови. Не такою її бачила знахарка на портретах. Та й не такою її описували Хімора з Раймаром.

Друга жінка, як то кажуть, була в глибокій старості. Навіть рухалася вона, немовби ось-ось перетвориться на мумію. Грауфігур… «Сіра фігура!», - раптом зрозуміла Лідія гру слів. Що ж, колишній економці підходило це прізвисько. Сіра сукня, сірий плащ, сіра шкіра та сіре волосся. Навіть коня вона собі обрала сірого. Невже ось ця бабця несе загрозу світовій рівновазі? Саме так, світовій. Знахарка зрозуміла це з уривків розмов головорізів та Аларіка. Фріґільда мала намір спочатку захопити Цвітославію, потім зруйнувати Стіну і підкорити собі все, до чого зможе дотягнутися. Та чи зможе?

- Чого витріщилася? – раптом усміхнулася Грауфігур.

Що відповісти? Що Лідія уявлення не має, як боротися з нею? Спробувати приспати, як стражника? Але ж Маргарита її і на метр не підпустить до своєї наставниці. Та Фріґільда здивувала знахарку настільки, що та на якийсь час навіть втратила мову.

Витягнувши з-за поясу кинджал, стара з легкістю встромила його принцесі у груди. Над плато запанувала мертва тиша. Справді мертва, адже Маргарита не промовила навіть звуку. Вона просто злякано сіпнулася убік та впала на коліна. Її рожеві щічки покрилися сльозами, а густі світлі брови здивовано смикнулися догори. Здавалося, ще мить- і принцеса видавить з себе слабеньке: «За що?». Не встигла. Повалился на землю горілиць, здійнявши невелику хмарку пилу.

Але Лідія бачила за що. Дар Альтери показав, як із юного тіла виривається вихор різнокольорових іскор та мчить до вбивці. Щось подібне нещодавно відбувалося у в’язниці фортеці. Важко було не зрозуміти, що тут й до чого. Та Фріґільда здивувала ще більше. Вона висмикнула кинджал з тіла принцеси, різонула ним собі долоню і чітко промовила:

- Ihr Blut ist mein Blut. Ihr Geschlecht ist mein Geschlecht. Ihre Stärke ist meine Stärke. Die Göttin zeugt davon, das Amulett ist das Siegel dafür!

Ось тепер Лідії не було зрозуміло нічого, окрім того, що Фріґільда провела темний ритуал. І дівчина ніяк не змогла їй завадити.

- Скільки ти ще будеш вбивати? – зло викрикнула знахарка. – Все і всі навколо тебе стикаються зі смертю!

- О, я тільки почала, - весело відгукнулася Грауфігур.

Та чи можна її і далі так називати? Адже амулет в руках чаклунки тріснув та вивільнив з себе неймовірну кількість енергії. Лідія буквально відчувала її шкірою. Фріґільда ж всотувала енергію, а разом з тим молодшала. Прямо на очах дівчини стара бабця перетворювалася на молоду жінку з гарним рудим волоссям, білою шкірою та міцним округлим тілом.

- Ось тепер можеш витріщатися, - задоволено розсміялася чаклунка.

За чим не проминула, аби жбурнути у суперницю кинджалом. Лідія схаменулася раніше, ніж сама це зрозуміла. Відскочивши убік, вона розминулася зі зброєю і одразу ж відшукала поглядом рудоволосу жінку. Невже це і справді Фріґільда? Але як?

- Гарна реакція, - хмикнула та. – Що ж, ти не така вже й недолуга. Навіть змогла не тільки сховатися від Безодні, а й запечатати її за Завісою. Розкажи, як ти це зробила? Адже я збиралася натравити її на столицю. А тепер залишилася без улюбленого звірятка. Неприємно. Не мовчи!