Читати книгу - "#Галябезголови"

дитині малій, і стільки всього у тому «Галю»: і любові, і ніжності, і туги, і заборони собі самому — і любити, і тужити.

— Андрію Івановичу! Ви мені потрібний…

— Галю, дівчинко! Не можна! — язик Чорнобаїв вимовляв одне, а в голові: «Ось же ця дівчинка! Ось це сонечко! Ось же все те, що і мало би бути у тебе! Не проґав!»

— Чому не можна?

— Бо моя осінь… вип’є твою весну, сонечко! А це несправедливо щодо тебе. Забудь про Чорнобаїв! Про всіх! Добре? — рукою махнув, пішов геть. Втекти намагався, та ноги не несли, тому і не біг, а лиш сунув важко потроху.

— А ви хіба зможете забути мене?! — вигукнула йому вслід Галя.

Ні, хитнув головою, ні, ні… На автоматі відімкнув дзвінок мобільного, який задзвонив невчасно. І так чоловікові соромно стало. «Дідько, веду себе, як пацан!» — подумав. Зупинився, обернувся: Галя так і стояла на набережній, дивилася йому вслід. Видихнув, пішов назад. Обійняв дівчину. Вона схлипнула судомно, обвила його тулуб ручками. Ось же ця дівчинка! Ось же це сонечко…

— Сонечко! Ти — така… молода! — прошепотів. — І ти неодмінно станеш щасливою! Я знаю! Просто повір! — обережно відсторонив дівчину, погладив по волоссю, як дитину, і тепер уже швидко-швидко пішов до своєї автівки.

Не озирався. Вскочив у позашляховик. Автівка на великій швидкості рвонула світ за очі. Чорнобай однією рукою керував автівкою, другою набирав Сашка Сулиму, дзвінок якого відхилив хвилиною раніше.

— Сашко! — сказав, — дзвонив?

— Андрію Івановичу, — почув голос затятівського автомеханіка. — Знаю, у вас наразі непрості часи, але чи не могли би ви позичити мені трохи грошей? Мамі на операцію не вистачає.

— Що з Анею? — спитав Чорнобай.

Оля Корнійчук із соціальних мереж дізналася про Галину унікальну перукарню, бо битва добра зі злом навколо маленького відважного закладу тільки набирала обертів і обидві армії активно вербували прибічників. Та одного дня Оля завітала сюди не для того, аби підтримати колишню подружку чи, приміром, налагодити з нею стосунки, а тому що «Беллу» стрясали справжні катаклізми. Зрозуміти всю їхню грандіозність могла лиш людина, яка працювала у «Беллі», і Оля Корнійчук дочекатися не могла хвилини, коли зможе усе те вихлюпнути Галі.

— У тебе тут… прикольно, — роздивлялася інтер’єр Галиного царства. — Звісно, не так круто, як у «Беллі»! Ти тепер, до речі, могла б до нас повернутися.

— Олю, не цікаво.

— А я зараз тебе зацікавлю! Юля пішла з «Белли»! Уявляєш?! Пані Жадкіна більше не керує своїм салоном краси! Її потворний старий чоловік змусив нашу красиву Юлю зібрати валізи і поїхати за кордон. Знаєш чому? Тому що ти мала рацію: Юля може бути хворою на ВІЛ! Ми, звісно, результатів її тестів не бачили, але чутки пішли! І полковник вирішив, що заради збереження клієнтури «Белли» Юля має поїхати. Вона так плакала. Їй-богу! Я на власні очі бачила: вона реально ридала! Не хотіла покидати країну, та полковник прямо при ній викликав до кабінету Женьку Лисицю і запропонував їй стати керуючою салоном. Як тобі новини?

— Вражаючі… — сказала Галя.

— А Женька! Бачила б ти цю козлиху! Купила ящик шампанського, зачинилася у Юлиному кабінеті разом із… твоїм чоловіком, і відмічали. Дівчата чули, як Женька каже Артему: «Тьомо, оце все — наше золоте дно…» Уявляєш? Повне дно!

— Нащо ж ти мене туди кличеш? — печально усміхнулася Галя. — Може, сама до мене перейдеш? Є вакансія майстра манікюру.

— Хочеш, щоб я заразилася? Дякую! Що я тобі поганого зробила, Галю? — образилася Оля.

Галя не встигла відповісти. Двері з червоною стрічкою, зав’язаною на манір шалика на шиї, яку за ці дні доводилося відновлювати щодня, розчахнулися, і до перукарні увійшла пані Жадкіна власною персоною.

— Юліє Володимирівно?! — здивувалася Оля. — А ви ж ніби повинні були відлетіти…

— Корнійчук! Забирайся геть! — із такою огидою і ненавистю відповіла пані Жадкіна, що манікюрша не наважилася устрявати у суперечку. Підхопила сумку і швидко вшилася.

Пані Жадкіна усміхнулася печально, усілася в крісло перед великим дзеркалом.

— Причешеш? — запитала.

— Я тут всіх без винятку обслуговую, Юліє Володимирівно, — сказала Галя. — А вас — з особливою турботою причешу. Ви мені багато добра зробили, а я вам так і не віддячила. Один раз спробувала — і то воно мені боком вилізло.

— Усім нам… — прошепотіла пані Жадкіна.

Галя напружилася.

— Гроші так і не знайшли? — запитала.

—Ні… — пані Жадкіна усміхнулася печально. — Та горювати не варто: то були брудні гроші, і вони ніколи би не послужили ані добрій справі, ані добрій людині.

Галя глянула на пані Жадкіну з тривогою:

— Ви… хоч не захворіли на ВІЛ?

— Ні…

— Добре. Я рада.

Галя укрила пані Жадкіну захисним фартухом, стала за спиною колишньої хазяйки. Розчісувала її доглянуте хвилясте волосся.

— Дозволите укласти вам волосся так, як мені хочеться?

— Так. Давай… — замовкла, усміхнулася. — Хоча я прийшла заради іншого. Сказати… Він любить тебе!

— Хто?..

— Андрій. Усе віддав заради того, аби ти була у безпеці: і свою базу відпочинку, і дім у Затятовому, і ще якийсь будинок у лісі. Від чоловіка знаю.

Галя завмерла з гребінцем, проковтнула сльози.

— Тепер… не зможу вас причесати. Руки трусяться.

— І не треба! — пані Жадкіна підвелася, зірвала з себе захисний фартух, пішла до виходу. Біля дверей зупинилася, обернулася до Галі. — Прощавай, Галю Чорнобай! Ти… зроби все, щоб і залишитися Чорнобай! Чуєш?! — на мить замовкла, усміхнулася. — Завтра о п’ятій ранку в мене літак до Порту. Махнеш мені? Чи ще спатимеш?

— Не спатиму. Вже їхатиму маршруткою в одне село. Там справа у мене… Як побачу в небі літак, неодмінно махну.

— От і домовилися, — пані Жадкіна розчахнула двері.

— Юліє Володимирівно! — вигукнула Галя. — Ви… такою красивою стали.

Наступного ранку, квітневої теплої суботи, пані Жадкіна летіла до далекої Португалії, а старенька маршрутка везла Галю Чорнобай до глухої Христопратівки. Дівчина й сама не могла пояснити, чому все думає і думає про Юрка Консуматенка. Кінець кінцем дійшла висновку, що все це від того, що Юрко загинув і був похований без християнського обряду погребіння. Для таких думок Галя мала неабиякий аргумент. Ще коли тато був живий,