Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

актів громадянської непокори, відкритих протестів, а в деяких випадках — до насильства та вбивств. Коли в Херсон повернулися українські війська, люди радо їх вітали, дехто плакав від щастя й кидався обіймати солдатів. Однак Зеленський не очікував такого ласкавого прийому у всіх регіонах, які обіцяв звільнити, а надто — на окупованому сході України.

— Мені треба буде з ними говорити, — зазначав він. — Це якщо припустити, що люди там готові слухати.

На початку каденції президент намагався сягнути за лінію фронту і звернутися до них: пропонував пенсії та державні послуги, відкривав дороги, щоб люди могли залишити окуповані частини Донбасу та відвідати решту України. Тепер, боявся він, надто пізно. Дітей в тих регіонах вчили бачити в Києві ворога, а чоловіків забирали в армію воювати разом із росіянами. Наймолодшим солдатам з окупованого Донбасу, коли 2014 року почалася російська окупація, було лише десять років — і відтоді вони постійно бачили, як українські військові запускають по них снаряди, убивають їхніх друзів, руйнують їхні міста.

— Вони теж гинуть, — казав Зеленський. — Коли їхні тіла повертають додому, то кажуть: «Дивіться, що зробили українці!».

Щоб жителі окупованих регіонів прийняли Україну як свою батьківщину, знадобляться зусилля, які Зеленському було важко уявити.

— Потрібно буде змінити цих людей, показати, що ми йдемо їм назустріч, — говорив він. — Нам доведеться покинути власну зону комфорту, із якої ми гукаємо: «Донбасе, чуєш нас?». Вони можуть нас не чути. І просто запитувати недостатньо. Маємо діяти, рухатися до них ближче.

Якщо хтось із них, зрештою, відмовиться прийняти повернення української влади чи не повірить у добрі наміри керівництва в Києві, то, на думку Зеленського, звинувачувати або карати цих людей буде неправильно.

— Я б не вважав це зрадою. Це пасивність. Україні потрібно якомога активніше прориватися до них через інформаційні канали.

Він хотів перекрити потік російської пропаганди до цих регіонів і спрямувати туди власну.

— Хоча досвід показує, що, доки ми не там, прорватися не виходить. Не можемо до них дотягнутися.

Після останніх успіхів України на півдні очікувалося, що до настання зими лінія фронту майже не просунеться, але президент не хотів, щоб вона застигла на місці. Отже, зараз у підземній їдальні він доїв усе, що було на тарілці, і пішов в інший бік бункера, де кілька офіцерів у кімнаті для нарад підготували брифінг про умови на фронті. Усі мали залишити телефони зовні, перед дверима. Усередині на стіні висіла актуальна мапа поля бою, на ній — розташування ворога за двома небезпечними перешкодами, які він планував використовувати як щит. Для просування із заходу українцям доведеться переправлятися через Дніпро під шквалом артилерійського та кулеметного вогню. Просуваючись із півночі, вони упруться в найбільшу атомну електростанцію України, яку росіяни окупували на початку березня. Реактори тепер стояли на лінії фронту, і Зеленський розумів, що наступ у тому районі загрожує ядерною катастрофою. Треба було зважити, що росіяни зроблять із цими реакторами під час відступу. Чи замінували їх для підриву? Як далеко пошириться радіоактивне забруднення в разі аварії на АЕС?

Такі запитання більше не були для Зеленського дивиною. Вони не давали йому спокою місяцями, і він навчився структурувати думки навколо дилем, які за нормальних часів просто звели б його з розуму. Перше запитання Зеленського завжди стосувалося людських життів: скількох ми втратимо, якщо оберемо цей шлях? Із рішенням наступати на Херсон було так само.

— Ми могли б піти на Херсон раніше, більшими силами, — пояснював Зеленський. — Однак розуміли, скільки людей тоді поляже. Ось чому обрали іншу тактику, і, хвалити бога, вона спрацювала. Не думаю, що то був якийсь геніальний крок з нашого боку. Це була перемога здорового глузду, перемога мудрості над швидкістю та амбіціями.

* * *

Ми повернулися до президентського потягу, коли сонце вже сідало. Локомотив із заведеним двигуном стояв на відстані від найближчої станції, вагони теплі й готові до відправлення. Зворотній шлях до Києва забере ще принаймні дев’ять годин. День минув у зустрічах, брифінгах, церемоніях, тож тепер президент міг відпочити й провітрити голову. Однак він волів не залишати у своєму графіку часу для нічогонероблення. Щойно потяг рушив, за мною прийшов помічник Зеленського і провів до нього у приватний вагон — крізь кілька вагонів з охоронцями та працівниками офісу. В одному з купе на полиці сидів Андрій Єрмак і кричав у телефон — мобільний зв’язок був слабкий, а Єрмак намагався донести щось термінове до Генерального секретаря ООН. Перед входом на територію Зеленського мене перевірив охоронець — поплескав зверху до низу по тілу, заклеїв камери на телефоні синьою стрічкою. Приміщення за спиною охоронця мало типовий розкішний вигляд елітного готелю — дерев’яні панелі, м’яке світло й золотиста фурнітура робили крихітний простір ще тіснішим, мало не задушливим. Мої очікування щодо високотехнологічного командного центру на колесах не справдилися. Президент, одягнений у звичний зелений светр з флісу, сидів із чашкою кави за невеликим столом для переговорів, заваленим паперами; усі вікна затулені ролетами, до стіни ліворуч тулився вузький диван.

Я сів навпроти Зеленського, він взяв у руки книжку в м’якій обкладинці, погортав. Це була розповідь про життя Гітлера та Сталіна у часи Другої світової війни, порівняльне дослідження двох тиранів, які мордували Україну найсильніше. Зеленський ще не мав часу його прочитати.

— Обсяг документів на моїй посаді відсуває всю літературу в бік, — поскаржився він.

Утім, книги з історії та біографії давно стали компаньйонами Зеленського в подорожах. Від початку вторгнення він уже встиг прочитати життєпис Вінстона Черчилля — історичного персонажа, із яким Зеленського тепер найчастіше порівнювали. Однак йому не подобалося припущення, ніби вони із Черчиллем мають щось спільне.

— Про нього кажуть різне, — сухо зауважив Зеленський, чим дав зрозуміти, що не може захоплюватися Черчиллем через його репутацію імперіаліста.

Зеленський волів би асоціюватися з іншими представниками доби Черчилля — скажімо, зі своїм улюбленим письменником Джорджем Орвеллом або з великим коміком, який у розпал Голокосту робив сатиру на Гітлера.

— Я навів приклад Чарлі Чапліна, — пояснив Зеленський, — як він під час Другої світової використовував інформаційну зброю для боротьби з фашизмом. Були такі люди, такі артисти, які допомагали суспільству, — додав він. — І їхній вплив часто виявлявся сильнішим за артилерію.

Саме такого впливу Зеленський хотів досягти, до такого пантеону хотів долучитися.

Коли потяг виїхав із прифронтових районів і трохи набрав швидкість, стало зрозуміло, що цілі Зеленського як лідера воєнного часу сягають значно далі перемог на полі бою. Він хотів змінити ставлення українців до своєї ролі у світі, свого майбутнього