Читати книгу - "Діти Дюни"

вашого племені. Він — частина вашої Духовної Ріки. — Лето сильно притис ножа до Мюрізового одягу. — Обережно, Мюрізе.

Лето підняв ліву руку, розстебнув клапан фрименської маски, опустив його.

Знаючи, що запланував Лето, Мюріз спитав:

— Куди б ти подався, вбивши нас обох?

— Назад до Джакуруту.

Лето притис м’ясисту частину свого великого пальця до Мюрізового рота.

— Прокуси і пий, Мюрізе. Інакше загинеш.

Мюріз завагався, а тоді злісно вкусив Лето за палець.

Лето стежив за горлянкою чоловіка, побачив конвульсивне ковтання, відвів ножа й повернув його Мюрізові.

— Вадкюаз, — сказав Лето. — Ти візьмеш мою воду не раніше, ніж я ображу твоє плем’я.

Мюріз кивнув.

— Твій пістоль там, — вказав Лето, кивнувши підборіддям.

— Тепер ти мені віриш? — спитав Мюріз.

— А як інакше я зможу жити з Вигнанцями?

Лето знову побачив лукавий вираз у Мюрізових очах, але цього разу він просто розмірковував, оцінюючи вигоду. Чоловік обернувся з різкістю, яка свідчила про таємні рішення, підібрав мауля-пістоль і повернувся до сходинок із крила.

— Ходімо, — промовив він. — Ми надто довго зостаємося у хробаковому лігві.

Майбутнє у передзнанні не завжди може бути обмеженим правилами минулого. Нитки існування переплітаються згідно з багатьма невідомими законами. Майбутнє, побачене в передзнанні, наполягає на власних правилах. Вони не узгоджуються ні з дзен-сунітським, ні з науковим порядком. Передзнання будує відносну цілісність. Вона вимагає зусиль у цю мить, завжди перестерігаючи, що ви не можете вплести кожну нитку в тканину минулого.

Каліма: слова Муад’Діба з «Шулохського коментаря»

Мюріз вів орнітоптер, легко пролітаючи над Шулохом, що свідчило про його багатий досвід. Лето сидів поруч із ним, відчуваючи позаду присутність озброєного Бехалета. Тепер усе трималося на довірі й тонкій нитці його видіння, за яку він ухопився. Якщо це не вдасться — Аллагу акбар. Інколи треба підкорятися вищим наказам.

Гора Шулоху посеред пустелі справляла враження. Те, що її не позначали на картах, свідчило про чималі хабарі та численні смерті, безліч друзів на високих посадах. Лето бачив у серці Шулоху улоговину, оточену стіною скель, і каньйони-тупики, що вели до неї. Нижня частина цих каньйонів густо обросла лутигою та соляними кущами, а зовні їх обрамляли віялолисті пальми. Це вказувало на багату водою місцевість. Пальмове листя накривало зверху грубі курені з гілок кущів та меланжевого волокна. Вони нагадували зелені ґудзики, розкидані на піску. Так жили вигнанці з Вигнанців, ті, що вже не могли впасти нижче, крім як у смерть.

Мюріз приземлився в улоговині поблизу підніжжя одного з каньйонів. На піску, просто перед ’топтером, стояла окрема будівля під стріхою з пустельної лози й листків бейато, перевитих термічно обплавленими смугами меланжевої тканини. Ця жива копія перших примітивних диститентів свідчила про деградацію частини мешканців Шулоху. Лето знав, що ця будівля пропускає вологу, а вночі там буде повно нічних кровопивців із довколишнього чагарнику. Так жив його батько. І бідна Сабіха. Отак її покарано.

За наказом Мюріза, Лето, стрибнувши на пісок, вибрався з ’топтера й рушив у бік хатини. Бачив купу людей, що працювали далі, ближче до каньйону, між пальмами. Вони здавалися обірваними, нужденними, а те, що майже не глянули на нього чи на ’топтер, свідчило про їхню пригніченість. Позаду робітників Лето розгледів кам’яний край канату, і відчуття вологи в тутешньому повітрі не давало йому помилитися: відкрита вода. Минаючи хатину, Лето побачив, що вона така примітивна, як він і сподівався. Він рушив до канату, заглянув униз і побачив вирування хижих риб у темному потоці. Робітники, уникаючи його погляду, далі зчищали й відкидали пісок від ряду скельних отворів.

Мюріз підійшов до Лето й сказав:

— Ти стоїш на межі між рибою і хробаком. У кожному з цих каньйонів є свій хробак. Цей канат ми відкрили й зараз прибираємо з нього риб, щоб привабити форель.

— Очевидно, — озвався Лето. — Як обгороджений ставок! Ви продаєте форель і хробаків на інші планети.

— Це підказка Муад’Діба!

— Я знаю. Але жодна ваша форель і жоден хробак не проживуть довго поза Дюною.

— Поки що ні, — зізнався Мюріз. — Але колись…

— Навіть не через десять тисяч літ, — сказав Лето. Обернувся і побачив неспокій на обличчі Мюріза. Питання пропливали крізь нього, як вода крізь канат. Чи цей син Муад’Діба справді може бачити майбутнє? Дехто досі вірить, що Муад’Діб чинив так, але… Як узагалі можна бути певним чогось такого?

Невдовзі Мюріз відвернувся і повів їх назад до хатини. Відчинив двері з примітивними водними печатями, жестом запросив Лето ввійти. Біля протилежної стіни горіла лампа з меланжевою олією, а під нею сиділа навпочіпки мала фігурка, спиною до дверей. Олія горіла, виділяючи тяжкий запах кориці.

— Прислали нову невільницю, щоб вона дбала про січ Муад’Діба, — глузливо сказав Мюріз. — Якщо добре служитиме, на якийсь час збереже свою воду.

Повернувся обличчям до Лето.

— Дехто вважає за зле брати таку воду. Ці фримени в мережаних сорочках лишають тепер купи сміття у своїх нових містах. Купи сміття! Хто коли на Дюні бачив раніше купи сміття! Коли дістаємо когось такого, як ця, — він вказав на фігурку при лампі, — вони зазвичай напівдикі зі страху. Їхній рід їх втратив, а справжні фримени ніколи їх не приймуть. Ти мене розумієш, Лето-Батогу?

— Розумію.

Фігурка, що сиділа напочіпки, не ворухнулася.

— Ти казав, що поведеш нас, — промовив Мюріз. — Фрименів ведуть чоловіки, що знають смак крові. Куди б ти нас повів?

— У Кралізек, — сказав Лето, не зводячи очей з дрібної фігурки.

Мюріз сердито глянув на нього, звівши брови над очима індигового кольору. Кралізек? Це не просто війна чи революція, це Битва Тайфуну. Це слово з найдавніших фрименських легенд означало битву, що має відбутися при кінці світу. Кралізек?

Високий фримен конвульсивно ковтнув слину. Цей недоросток так само непередбачуваний, як міський денді! Мюріз звернувся до малої фігурки:

— Жінко! Лібан вахід! — наказав він. «Принеси нам меланжевий напій!»

Вона завагалася.

— Роби, що він каже, Сабіхо, — промовив Лето.

Вона схопилася на ноги, різко обернулася. Дивилася на нього, неспроможна відірвати погляд від обличчя.

— Знаєш її? — спитав Мюріз.

— Це небога Намрі. Прогрішилася перед Джакуруту, і її вислали до вас.

— Намрі? Але…

— Лібан вахід, — сказав Лето.

Вона минула їх, рвонулася крізь водні печаті, і вони почули швидкий тупіт її ніг.

— Далеко не зайде, — промовив Мюріз. Торкнувся пальцем боку носа. — Кревна Намрі, ех. Цікаво. І чим же вона прогрішилася?

— Дозволила мені втекти.

Лето обернувся і пішов слідом за Сабіхою. Застав її, як вона стояла на краю канату. Лето підійшов до неї і глянув униз,