Читати книгу - "Фірма"

визнали. І ще одна причина є, набагато краща.

— Яка?

— Була би вона з ФБР, то не скористалася б телефоном. Жоден професіонал звідти б не подзвонив. Я думаю, вона всього лише крадійка.

Теорія крадійки була пояснена Лазарову, той у ній знайшов сотню неточностей, та все одно нічого кращого сам не зміг вигадати. Наказав поміняти всі замки на третьому й четвертому поверхах, у підвалі, в обох кондомініумах на Великому Каймані. Він також вимагав розшукати всіх слюсарів на острові, ще й додав, що їх не може там багато бути, і дізнатися, чи не доводилося кому робити дублікати ключів ввечері першого або вранці другого квітня. Порадив Девашеру підкупити їх, тоді вже й балакати почнуть, за гроші. Наказав перевірити документи з кабінету Ейвері на відбитки пальців. А Девашер задоволено повідомив, що про все вже подбав. Зразок відбитків Мак-Діра лежав у теці з результатами іспитів на звання юриста.

— І ще він наказав на шістдесят днів відсторонити Толлара від роботи. На його думку, це підштовхне Мак-Діра до незвичних дій. Наказав, нехай Толлар ляже до лікарні з болем у грудях — два місяці на лікарняному. Мовляв, Толлар нехай завершить справи, замкне кабінет. А Мак-Діра дайте в помічники Віктору Міллігану.

— Ти казав, ніби маєш золотий план, щоб знешкодити Мак-Діра, — мовив Девашер.

Лазаров посміхнувся, почухав носа.

— Так-так, ми ним скористаємося. Пошлемо його у справах на маленькі острови. А там випадково станеться таємничий вибух.

— І втратимо двох пілотів? — запитав Девашер.

— Так, треба ж, щоб виглядало пристойно.

— Тільки не робіть цього поблизу Кайманів. Занадто багато співпадатиме.

— Гаразд. Тільки нехай все станеться над водою. Менше свідчень залишиться. Ми використаємо апаратик більший, то вони мало що знайдуть.

— Літак — дорога штука.

— Так, я обмізкую все з Джоєм.

— Ну, ти — бос, як знадобиться допомога, дай нам знати.

— Авжеж. Ми вже розробляємо план.

— А що ваша людина у Вашингтоні? — запитав Девашер.

— Я ще чекаю дзвінка. Вранці я телефонував до Нью-Йорка, вони ще перевіряють. Знатимемо результат за тиждень.

— Тоді стане значно простіше.

— Так. Але якщо відповідь позитивна, нам доведеться його знищити за двадцять чотири години.

— Я почну копати.

Як на ранок суботи, в офісі було тихо. Снували туди-сюди купка партнерів та з десяток співробітників, одягнених в теніски і штани хакі. Секретарок не було. Мітч переглянув пошту й став диктувати листи. За дві години він пішов з фірми. Настав час навідати Рея.

Він п’ять годин їхав по сороковому шосе. Мчав, мов навіжений. Спочатку їхав зі швидкістю сорок п’ять миль, далі перейшов на вісімдесят п’ять. Де можливо, він робив зупинки, різко переходив зі смуги на смугу. Спинявся коло підземних переходів, чекав і придивлявся. Так нікого й не побачив. Жодного разу він не помітив підозрілої автівки, вантажівки чи фургона. Навіть до трейлерів вантажних придивлявся. Нікого. Отже, за ним ніхто не їхав, інакше він би їх запримітив.

Охоронці уважно перевірили його передачу для в’язня — книжки й цигарки — і вказали на кабінку номер дев’ять. Минула хвилина, і за екраном з товстого скла всівся Рей.

— Де ж ти пропав? — дещо роздратовано запитав він. — Ти — єдина людина в усьому світі, яка мене відвідує, і за чотири місяці приїздиш лише вдруге.

— Я знаю. Та був сезон податкової кампанії, я й закрутився. Обіцяю виправитися, присягаюся. І я ж писав тобі.

— Так, раз на тиждень. Пару абзаців: «Здоров, Рею. Як спалося? Як там їжа? А стіни як? Як твоя грецька чи італійська? У мене все чудово. В Еббі все прекрасно. Собачка прихворів. Маю вже йти. Скоро навідаю тебе. З любов’ю, твій Мітч». Ти писав змістовні листи, братику. Я й справді їх дуже ціную.

— А твої не кращі.

— А я про що можу розповісти? Охоронці торгують травичкою, дружка зарізали — тридцять одне ножове поранення. Я бачив, як ґвалтували хлопчака. Та ну, Мітчу, кому це треба?

— Я виправлюся.

— Як там мама?

— Я не знаю. З Різдва там не був.

— Я ж тебе просив, Мітчу, дізнатися, як вона живе. Я за неї хвилююся. Якщо той покидьок її б’є, це треба припинити. Якби міг звідси вибратися, то сам би це припинив.

— Ти виберешся, — Мітч сказав це ствердно, а не запитав. Він притиснув до вуст пальця й легенько кивнув.

Рей аж вперед подався, спершись на лікті, уважно на нього дивлячись.

Мітч тихо заговорив.

— Español Hable despacío. (Говори повільно.)

Рей злегка всміхнувся.

— ¿Cuándo? (Коли?)

— La semana próxima. (Наступного тижня.)

—¿Qué día? (У який день?)

Мітч пару секунд подумав.

— Martes о miércoles. (У вівторок або в середу.)

— ¿А qué hora? (О котрій годині?)

Мітч всміхнувся й потиснув плечима, роззирнувся навколо.

— Як справи в Еббі? — поцікавився Рей.

— Поїхала на пару тижнів до Кентуккі. Її мати захворіла, — він пильно дивився на Рея й прошепотів, — Вір мені.

— А що з нею таке?

— Їй видалили легеню. Рак. Вона все своє життя багато курила. І тобі варто кинути.

— Так і зроблю, коли вийду звідси.

Мітч усміхнувся й ледь кивнув.

— У тебе попереду щонайменше сім років.

— Еге ж. І втекти неможливо. Час від часу хтось пробує тікати, але їх або ловлять, або стріляють.

— А от Джеймс Ерл Рей вибрався на волю, правда? — Мітч, ставлячи запитання, знову поволі кивав. Рей з усміхом ловив його погляд.

— Але його зловили. Привезли силу горян з собаками, і все пішло шкереберть. Не думаю, що вибравшись з-за ґрат, так легко врятуватися в горах.

— Давай побалакаємо про щось інше, — запропонував Мітч.

— Добра думка.

Позаду кабінок для відвідувачів під вікном стояли два охоронці. Вони захоплено розглядали декілька сороміцьких світлин, зроблених «Полароїдом», які хтось намагався передати з волі. Вони посміювалися й на відвідувачів не зважали. По той бік, поза в’язнями, ходив лише один наглядач, сонно махаючи палицею.

— А коли мені чекати появи маленьких племінниць і племінників? — запитав Рей.

— Може, за декілька років. Еббі хоче по одному. І не проти негайно за це взятися, щойно я погоджуся. Та я ще не готовий.

Поза спиною в Рея пройшов наглядач, на них і не глянув. А вони все приглядалися,