Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

class="p">Його спина вигинається, м'язи напружуються, очі червоніють. Булькаючи, він падає вперед, на підлогу. Позаду себе я чую шум. Розвернувшись, я бачу, що Івлін на столику б'ється в конвульсіях, а між губами в неї така сама біла піна.

Двері розчахуються, Канінгем з розкритим ротом оглядає сцену.

— Що відбувається? — питає він.

— Їх отруїли, — кажу я, дивлячись то на Майкла, то на Івлін. — Клич Діккі!

Він зникає ще до того, як я рот закрив. Схопившись за голову, я безпорадно дивлюся на них. Івлін звивається на столику, наче одержима, а в роті Майкла тріщать стиснуті зуби.

«Препарати, дурню!»

Я опускаю руку в кишеню й дістаю звідти три флакони, які мені було наказано вкрасти зі скрині Белла, коли ми з Канінгемом грабували її. Розгорнувши ту записку, я шукаю інструкцію, хоча знаю, що її немає. Напевно, треба це все перемішати, але я не знаю, по скільки його давати. Я навіть не знаю, чи достатньо цього на дві дози.

— Я навіть не знаю, кого з них рятувати! — кричу я, дивлячись то на брата, то на сестру.

«Майкл знає більше, ніж розповів нам».

— Але я дав Івлін слово, що захищатиму її! — кажу я.

Івлін смикається на столику так сильно, що падає на підлогу, а Майкл продовжує битися, його очі так сильно закотилися, що видно лише білки.

— До дідька все! — кажу я й біжу до бару.

Висипавши все з трьох флаконів у келих, я додаю води з графина й перемішую, доки воно не починає пінитися. Спина Івлін вигнулася, пальці вчепилися в товсту складку килима. Закинувши її голову, я виливаю всю цю гидоту їй в горло, а Майкл у цей час задихається позаду мене.

Конвульсії Івлін припиняються так само раптово, як почалися. У її очах криваві сльози, дихає вона глибоко та хрипко. Полегшено зітхнувши, я торкаюся пальцями її шиї, перевіряю пульс. Прискорений, але стабільний. Вона житиме. На відміну від Майкла.

Я кидаю винний погляд на тіло молодого чоловіка. Він має такий самий вигляд, який мав його батько. Вони вочевидь отруєні однією особою, за допомогою стрихніну, який привіз сюди Себастьян Белл. Певно, отруту додали у віскі, що він пив. У віскі Івлін. Її келих був повний лише наполовину. Судячи з того, як довго він на неї діяв, вона ковтнула лише раз або два. Майкл, натомість, випив усе менш, ніж за хвилину. Чи знав він про отруту? Тривога, яку я побачив на його обличчі, каже, що ні.

Це зробив хтось інший.

«У Блекгіті є ще один убивця».

— Але хто? — вимагаю я, сердячись на себе за те, що дозволив цьому статися. — Фелісіті? Гелена Гардкасл? З ким Майкл був у змові? Чи це був хтось, про кого він не знав?

Івлін ворушиться, її щоки поступово рожевіють. Що б не було в тій бурді, діє воно швидко, хоча жінка досі слаба. Її пальці шкребуть мій рукав, губи беззвучно щось кажуть.

Я нахиляю вухо до її рота.

— Я не… — вона ковтає. — Міллісент була… Вбивство.

Вона підносить слабку руку до шиї й виймає ланцюжок, що був прихований сукнею. На ньому висить перстень з печаткою, на якому, якщо я не помиляюсь, родинний герб Гардкаслів.

Я кліпаю очима, не розуміючи.

— Сподіваюсь, ти отримав усе, що хотів, — лунає біля великих засклених дверей голос. — Але навряд чи тобі від цього буде користь.

Озирнувшись через плече, я бачу, як з темряви з'являється Лакей; він стукає вістрям свого ножа по стегну, і лезо виблискує у світлі свічок. На ньому червоно-біла ліврея, забрьохана багном і жиром, неначе суть цього чоловіка сочиться назовні. До його поясу прив'язаний чистий пустий мисливський мішок, і з дедалі більшим жахом я згадую, як він кинув до ніг Дербі повний просякнутий кров'ю мішок, який упав на землю, чавкнувши.

Я дивлюсь на годинник. Дербі має бути зараз десь там, сидить у теплі жаровні й дивиться, як навколо нього розходяться гості. Не знаю, що саме Лакей покладе в цей мішок, але він збирається відрізати це від Рештона.

Лакей посміхається мені, його очі блищать від передчуття.

— Думав, мені набридло вбивати тебе, га? — питає він.

Сріблястий пістолет досі лежить у горщику, куди його відкинув Майкл. Він не стрілятиме, але ж Лакей цього не знає. Якщо я дістану його, можливо, мені вдасться блефувати. Бігти до горщика недалеко, але дорогу заступає стіл. Я маю встигнути раніше за нього.

— Я робитиму це повільно, — каже Лакей, торкаючись свого зламаного носа. — Ти заслужив на це.

Страхові непросто здолати Рештона, але зараз констеблю страшно, і мені теж. Після сьогодні в мене залишаться два носії, але Ґреґорі Ґолд більшу частину свого дня висітиме в сторожці, а Дональд Девіс застряг у кількох милях звідси на дорозі. Якщо я зараз помру, невідомо, скільки ще я матиму шансів на звільнення з Блекгіту.

— Не переймайся пістолетом, — каже Лакей. — Він тобі не знадобиться.

Я неправильно його розумію, в грудях спалахує надія, але швидко гасне, коли я бачу його зневажливу посмішку.

— О ні, красунчику мій, я тебе вб'ю, — каже він, помахуючи мені ножем. — Я просто кажу, що ти не чинитимеш спротиву, — додає він, наближаючись. — Розумієш, я знайшов Анну, і якщо ти не хочеш для неї важкої смерті, ти здасися мені, а потім приведеш тих, хто залишився, на кладовище.

Розкривши кулак, він показує заляпану кров'ю шахову фігуру Анни. Змахнувши рукою, він кидає фігуру в камін, і там її відразу охоплює полум'я.

Ще один крок до мене.

— То що скажеш? — питає він.

Мої руки притиснуті до боків, у роті сухо. Скільки Рештон себе пам'ятає, він завжди вважав, що помре молодим. У темному провулку або на полі бою, далеко від світла та комфорту, далеко від друзів, у безвихідній ситуації. Він розумів, якими гострими стали краї його життя, і змирився з цим, бо знав, що не помре без бою. Нехай цей спротив буде даремний, нехай слабкий, але він очікував піти в пітьму з піднятими кулаками.

А тепер Лакей позбавив його цього. Я помру без опору, і мені соромно.

— То яка відповідь? — питає Лакей, стаючи нетерплячим.

Я не можу вимовити ці слова,