Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Розуміючи, що оазяни вже на шляху до поля, Пітер припинив глитати дощ і повернувся до церкви. Вода стікала по його ногах, і після кожного кроку за ним залишалася калюжка у формі ступні. Він узув і застібнув сандалії (жовті черевики були надто цінними, щоб працювати в них), зачесав гладенько волосся, з’їв кілька кусників темно-коричневого, схожого на житній хліб, їдла, яке Обожнювачі Ісуса називали «хліб на

Злива помалу вщухала. Дощові круговерті досі виводили в повітрі різноманітні фігури, але декотрі з водяних арок уже перетворилися на пару; дощ слабшав — Пітер відчував, що краплини вдарялися об його шкіру з меншою силою. Він знав: ще кілька хвилин, і злива зовсім припиниться, а небо виясниться на тривалий час — якщо тільки насичене завжди вологою небо може бути ясним. Згодом дощі повернуться ще раз, потім припиняться годин на двадцять абощо, а тоді повернуться ще двічі. Атож, Пітер потроху призвичаювався. Став уже майже тутешнім.

Три години по тому — якби він лічив години, чого, без сумніву, не робив — він повертався з полів білоквіту. Пітерові руки по лікоть були у плямах від порошкуватих решток рослин, які він збирав. Чорнильного хреста спереду майже не було видно: дишдаша від грудей до живота також стала брудною від білоквіту, який чоловік оберемками вантажив на сітки, котрими його переносили. Нижче, де він колінами торкався землі, тканина стала ослизлою від ґлею і грязюки. Коли Пітер ішов, з одягу сипався пилок.

Вийшовши на околиці поселення, чоловік почав перетинати смугу степу, що пролягала між церквою і селищем. Із кожним кроком дедалі більше відчуваючи свою відразливу неохайність, Пітер раз по раз поглядав на небо, видивляючись ознаки наступної зливи, що мала би ось-ось розпочатися. Дощ змив би з нього бруд. Усе, що треба було зробити, — це постояти голяка під зливою й потерти тіло руками, можливо, з милом, яке він прихопив із дому. Пітер стане просто біля церкви, і дощ вимиє його, а коли він буде чистим, то виставить під дощ свій одяг, і той його теж випере. А після цього настане довгий проміжок чудової погоди, сонячної й сухої.

Ідучи пусткою, Пітер дивився тільки на церкву, що бовваніла поодаль, і, вже уявляючи себе там, зірвав із себе одяг і кілька разів стріпнув ним, щоб трохи струсити бруд.

— Агов! — озвав його чийсь голос.

Він різко обернувся. Метрів зо двадцять ліворуч, припаркований біля стіни, вітальний напис на якій уже давно змився, виднівся аміківський автофургон. А поряд із фургоном, спираючись на його сірий металевий корпус, притиснувши до грудей велику пляшку з водою, стояла Ґрейнджер.

— Вибач, що перервала тебе, — промовила жінка, тримаючи свій погляд на рівні його обличчя.

Пітер прикрив одягом статеві органи.

— Я... я працював, — відповів він, наближаючись до Ґрейнджер трохи незграбними кроками. — У полі.

— Я так і подумала, — відказала вона, відсьорбнувши з пляшки. Та була майже порожня.

— Е-е... почекаєш хвильку? — Пітер махнув вільною рукою в бік церкви. — Мені треба помитися, закінчити ще кілька справ. Доки ти видаватимеш ліки, я саме впораюсь.

— Ліки вже видано, — сказала Ґрейнджер. — Дві години тому.

— А їжу завантажено?

— Завантажено. Дві години тому.

Жінка допила воду, задерши пляшку майже вертикально над ротом. Біле горло ходило ковтками. На повіках мерехтіли краплини поту.

— Ох... леле! — вигукнув Пітер, коли дотямив, на що йому натякають. — Пробач мені, будь ласка!

— Мабуть, я сама винна — не здогадалася прихопити зі собою журнали, — відказала Ґрейнджер.

— Я просто втратив... — він безпорадно розвів би руками, якби однією з них не прикривав свою голизну.

— Відчуття часу, — доказала за нього жінка, немовби, поспішаючи, прагнула виграти хоча б кілька дорогоцінних секунд.

Повертаючись до аміківської бази, Ґрейнджер сердилася, утім, не так сильно, як того очікував Пітер. Може, за ті дві години, що жінка байдикувала там, чекаючи на нього, вона вже пройшла через усі стадії: роздратування, нетерплячість, лють, хвилювання, нудьгу, байдужість, — і тепер була понад усім цим. Хай яка тому причина, але Ґрейнджер була в непоганому гуморі. Може, вплинуло те, що вона заскочила Пітера в такому жалюгідному становищі, побачила його зморщений член, що прилип до лобкового волосся, наче якийсь білястий садовий слизняк, і через це змінила гнів на милість.

— Ти схуд, — зауважила Ґрейнджер, коли вони мчали рівною голою місцевістю. — Тебе там узагалі годують?

Пітер уже розтулив рот, щоб запевнити, що їв як цар, але усвідомив, що тоді збреше.

— Я їв небагато, це так, — сказав він, поклавши руку на живіт, просто під ребрами. — Тільки... перекушував. Мабуть, це так можна назвати.

— Твоїм вилицям пішло на користь, — сказала жінка.

Пітер, мимоволі поглянувши на обличчя Ґрейнджер, оцінив його риси. Її вилиці виглядали не надто добре. Такі обличчя, як у неї, є гарними, лише якщо дотримуватися дієти, і тільки замолоду. Щойно вік або переїдання округлять їй щоки, потовщать шию, бодай трішки, і обличчя Ґрейнджер перетне межу від мініатюрної привабливості до мужикуватої простоти. Пітерові стало шкода жінку, шкода через те, що будь-хто, кинувши на неї погляд, міг прочитати на обличчі долю її вроди, шкода через ту буденність, із якою гени позначили межі того, що збираються з нею зробити найближчим часом, шкода через своє розуміння того, що зараз вона в розквіті своєї вроди, але досі не зазнала щастя. Він подумав про Беатріс, вилицям якої позаздрила би будь-яка французька співачка. Принаймні, так він їй інколи казав; зараз же Пітер не міг пригадати, як насправді виглядають вилиці Беа. У думках мерехтів якийсь невиразний, розмитий його відчуттями образ обличчя дружини, напівзатертий сонячним світлом, що било у вітрове скло машини, круговертю свіжіших спогадів про Обожнювачів Ісуса. Занепокоєний цим, він спробував було зосередитися на образі Беа. Разок намиста, що зблискує в пітьмі інакшого місця й інакшого часу, білий ліфчик із таким знайомим Пітерові вмістом. Обожнювач Ісуса Номер Дев’ять просить його охрестити. Незнайома оазянка (оазянка?), що працювала в полі, простягає Пітерові клаптик полотна зі словом