Читати книгу - "Фальшивомонетники"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кімната Лаперуза виходила на вулицю. Вона була маленька, але пристойна. Я помітив на нічному столику, поруч із молитовником, коробку для пістолетів, з якими він так і не захотів розлучитися. Він схопив мене за лікоть і, трохи відсунувши ліжко від стіни, сказав:
— Ось. Дивіться... Притуліть вухо до стіни. Чуєте?
Я притулив вухо до стіни й став дослухатися, напруживши всю увагу. Та попри все моє бажання щось почути, анічогісінько не почув. Лаперуз дратувався. Вулицею проїхала важка підвода, аж задвигтів будинок і задзвеніли шибки.
— О цій годині дня, — сказав я, сподіваючись його заспокоїти, — маленький шум, який, можливо, вам докучає, розчиняється у звуках, які долинають із вулиці.
— Це він для вас розчиняється, це ви не можете відокремити його від інших шумів! — схвильовано вигукнув він. — Проте я все одно його чую. Ніщо не заважає мені його чути. Іноді я почуваю себе таким змученим, що даю собі слово поговорити з Азаїсом або з домовласником... О я вже не маю надії, що він припиниться... Але я хотів би бодай знати, що це таке.
Він, здавалося, замислився на якусь мить, потім сказав:
— Так ніби якийсь хрускіт. Що я тільки не пробував, аби нічого не чути. Я відсовував ліжко від стіни. Я закладав вуха ватою. Я повісив годинника (бачите, я вбив онде цвях у стіну) саме на тому місці, де, я думаю, проходить труба, щоб цокання годинника заглушило той інший шум... Але це ще дужче мене стомлювало, бо я мусив докладати зусиль, щоб його розпізнати. Це абсурдно, чи не так? Але тепер я волію слухати його без перешкод, бо знаю все одно, що він є... О, мені не треба було розповідати вам про ці речі. Ви ж бачите, що я тепер старий дід, не більше.
Він сів скраєчку ліжка й тупо завмер. Зловісна деградація старости в Лаперуза не так подіяла на його розум, як проникла в саму глибінь його характеру. Так червак проникає в саме осереддя яблука, подумав я, дивлячись, як цей колись такий рішучий і гордий чоловік переживає гострий напад дитячого розпачу. Я спробував вивести його з цього стану, заговоривши про Бориса.
— Атож, його кімната поруч із моєю, — сказав він, підводячи голову. — Я вам її покажу. Ходімо.
Він вивів мене в коридор і відчинив сусідні двері.
— На цьому другому ліжку, яке ви бачите, спить молодий Бернар Профітандьє.
Я не визнав за потрібне повідомити йому, що Бернар, починаючи саме з цього дня, більше там не спатиме. Він провадив:
— Борис радий мати його за товариша і, думаю, вони ладнають між собою. Але ви знаєте, він не дуже охоче розмовляє зі мною. Він дуже стриманий... Я боюся, чи в цього хлопця не занадто черстве серце.
Він сказав це з таким сумом, що я визнав за потрібне заперечити і став переконувати старого, що його онук наділений тонкими почуттями.
— Тоді він міг би виявляти їх трохи частіше, — сказав Лаперуз. — Ось, наприклад: коли вранці він іде разом з іншими до школи, я вихиляюся зі свого вікна, щоб подивитись, як він іде. І що ви думаєте? Він не обертається!
Я хотів був пояснити йому, що Борис, поза всяким сумнівом, просто не хотів виставляти себе на посміх перед товаришами, які вчепилися б за таку нагоду, проте в цю мить із подвір’я долинули крики.
Лаперуз ухопив мене за лікоть і сказав зміненим голосом:
— Слухайте! Слухайте! Вони повертаються.
Я подивився на нього. Він тремтів усім тілом.
— Ви боїтеся цих шибеників? — запитав я.
— Ні, ні, — збентежено заперечив він. — Як ви могли подумати! — Тоді раптом швидко сказав: — Я мушу зійти вниз. Перерва триває лише кілька хвилин, а ви ж знаєте, що я наглядаю за уроками. Прощавайте. Прощавайте.
Він кинувся в коридор, навіть не потиснувши мені на прощання руку. Через мить я почув, як він спотикається на сходах. Я кілька хвилин дослухався, не бажаючи потрапляти на очі учням. Я чув, як вони кричать, сміються і співають. Потім пролунав дзвоник, і незабаром відновилася тиша.
Я пішов побачитися з Азаїсом і взяв у нього дозвіл для Жоржа покинути урок, щоб поговорити зі мною. Він прийшов до мене в ту саму невеличку залу, в якій прийняв мене спочатку Лаперуз.
Як тільки Жорж опинився наодинці зі мною, він визнав за потрібне прибрати насмішкуватого виразу. Це був його спосіб приховувати збентеження. Але я не певен, котрий із нас двох був збентежений більше. Він був насторожі, бо знав, безперечно, що йому читатимуть мораль. Мені здалося, він вирішив наперед наготувати зброю, яку міг використати проти мене, тому що, перш ніж я навіть устиг рота розкрити, як він уже запитав у мене, як там ведеться Олів’є, таким глузливим тоном, що я охоче врізав би йому ляпаса. Так, він готував свій захист проти мене. «І знайте, я не боюся вас», — здавалося, промовляв його іронічний погляд, глузлива складка його губів і тон його голосу. Я відразу втратив усю впевненість у собі й думав тільки про те, щоб не показати цього. Промова, яку я підготував, тепер здавалася мені недоречною. Я не мав у нього авторитету, необхідного для того, щоб виступити в ролі суворого судді. У глибині душі я відчував до Жоржа неабиякий інтерес.
— Я не збираюся тебе сварити, — сказав я нарешті. — Я хочу лише остерегти тебе. (І попри мою власну хіть, усе моє обличчя всміхалося.)
— Скажіть спочатку, це вас мати послала?
— І так, і ні. Я справді розмовляв із твоєю матір’ю. Але це було кілька днів тому. Але вчора я мав про тебе дуже важливу розмову з однією дуже важливою особою, якої ти не знаєш. Ця особа приходила до мене, щоб поговорити про тебе. Це слідчий. Саме за його дорученням я й розмовляю з тобою. Ти знаєш, чим займається слідчий?
Жорж несподівано зблід, і, мабуть, його серце на мить зупинилося. Він стенув плечима, але його голос трохи тремтів:
— Ну то кажіть, що наговорив вам дядечко Профітандьє.
Самовпевненість цього малого вибивала мене з колії. Звичайно, найпростіше було б перейти відразу до діла. Але мій розум так налаштований, що він не схильний шукати найпростішого виходу й невтримно заводить мене на всілякі манівці. Щоб пояснити свою поведінку,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фальшивомонетники», після закриття браузера.