Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

вбив! — викрикнула мама. — Що вони за люди такі!

— Нормальні люди, мамо. Місіс Трейнор просто не в’являє, що ще можна зробити.

— Хоча б не везти в ту кляту клініку, — сердилася мама. Її вилиці покрилися плямами. — Я боролася б за вас обох, за Томаса до свого останнього подиху.

— Навіть якщо він вже намагався себе вбити? — запитала я. — Дуже безжалісним способом.

— Він хворий, Катрино. У нього депресія. Таким чутливим людям не слід давати можливість зробити те, про що вони… — від своєї німої злості мама аж завмерла, не в змозі говорити далі, й почала витирати очі серветкою. — Та жінка — бездушна. Бездушна! Подумати лишень, що вони втягнули в це все Луїзу! Вона ж суддя! Судді мали б знати, що правильно, а що — ні. Краще за нас усіх. Як я хочу зараз помчатися туди й привезти його назад.

— Це все дуже складно, мамо.

— Ні, не складно. Він вразливий, і вона не має допускати навіть думки такої. Я шокована. Бідний він, бідний. Бідолаха. — Місіс Кларк піднялася з-за столу, прибираючи залишки курки й величаво попрямувала до кухні.

Луїза приголомшено дивилась, як вона йде. Мама ніколи не сердилася. Гадаю, востаннє ми чули, як вона підвищувала голос, іще 1993 року.

Тато з блукальним поглядом хитав головою.

— Не дивина, що я не бачив містера Трейнора. Мені було цікаво, де він. Припускав, що всі вони поїхали кудись у відпустку.

— Вони… вони поїхали?

— Ну, останні два дні його не було.

Лу важко опустилася на стілець.

— Чорт, — вирвалося в мене, і я похопилася, затуляючи руками вуха Томаса.

— Це завтра.

Лу глянула на мене, а я — на календар на стіні.

— Тринадцяте серпня. Це завтра.

Того останнього дня Лу нічого не робила. Вона прокинулась раніше за мене й нерухомо дивилась у вікно на кухні. Падав дощ, потім перестав, а потім знову падав. Спочатку вона лежала поруч із дідусем на дивані, пила чай, що зготувала мама, а потім щопівгодини її безмовний погляд звертався до каміна та годинника на ньому. На це неможливо було дивитися. Ми з Томасом пішли плавати, кликали із собою Лу. Зваблювала її походом по крамницях, поки мама догляне дитину. Обіцяла сходити з нею до паба, щоб лише я й вона, однак Луїза відкидала будь-яку пропозицію.

— А що, як я зробила помилку, Трин? — вона так тихо запитала, що лише мені одній було її чутно.

Я глянула на дідуся, але його увага була повністю захоплена перегонами. Думаю, тато й досі нишком робить за нього ставки. Хоча перед мамою він це завжди заперечує.

— Що ти маєш на оці?

— Може, мені слід було поїхати з ним?

— Але ж… ти казала, що не можеш.

Небо було сіре. Вона дивилася на похмурий пейзаж крізь наші бездоганно чисті вікна.

— Я пам’ятаю, що я казала. Але нестерпно не знати, що відбувається. — Її обличчя покривилося. — Нестерпно не знати про те, як він почувається. Нестерпним є й те, що я навіть не попрощалася з ним.

— А ти зараз не можеш полетіти? Може, спробувати пошукати якийсь рейс?

— Запізно, — зітхнула вона. Потім заплющила очі. — Я вже не встигну. Лишилося дві години до… до зупинки. Я перевірила. По інтернету.

Я чекала.

— Вони не… роблять… цього… після о пів на шосту. — Глибоко схвильована, вона мотляла головою. — Це якось позв’язано зі швейцарськими чиновниками, які мають бути присутні. Вони не люблять… засвідчувати… таке не в робочий час.

Я мало не засміялася. Проте не знала, що їй сказати. Не могла собі в’явити, як то — чекати, як вона чекала, та знати про те, що саме має статися, ще й так далеко від неї. Ніколи я не кохала чоловіка так сильно, як Лу кохала Вілла. Ясна річ, мені подобалися чоловіки, я люблю спати з ними, та деколи я дивуюся сама собі: може, в мене відпав якийсь чип чуттєвості? Я не могла собі навіть уявити, щоб я так побивалася за будь-ким з моїх колишніх. Єдиним рівноцінним порівнянням міг бути мій Томас, якби він отак помирав у чужій країні. Щойно така думка спадала мені на гадку, я починала божеволіти, ставало моторошно. І я запхала цю думку десь далеко в свою уявну теку, у шухляду з написом «Не думати».

Я присіла біля сестри на диван, і ми мовчки дивилися верхогони «Мейден Стейкс», які починаються о пів на четверту, а потім перегони з гандикапом на чотири, потім іще на чотири заїзди. Дивилися так напружено, наче поставили всі світові гроші на переможця.

А потім подзвонили у двері.

За секунду Луїза була вже біля дверей. Відчинила їх. Те, як вона смикнула двері, змусило навіть моє серце стиснутись.

Та не Вілл був у дверях. Це була молодиця, з густим та ідеально накладеним макіяжем, волосся коротко стрижене, каре трохи нижче від підборіддя. Вона склала свою парасольку та всміхнулася, потягнувшись до своєї великої сумки на плечі. На якусь мить мені здалося, що це сестра Вілла Трейнора.

— Луїза Кларк?

— Так.

— Я з «Ґлоуб». Ми можемо поговорити?

— «Ґлоуб?»

У голосі Лу було відчутне зніяковіння.

— З газети? — Я стояла за спиною Лу. Аж потім помітила в руці у жінки блокнот.

— Дозволите мені ввійти? Я б хотіла трохи поговорити з вами про Вілла Трейнора. Ви ж працюєте на нього, так?

— Без коментарів, — відрубала я. І ще до того, як жінка встигла промовити слово, бахнула дверима перед її носом.

Сестра приголомшено завмерла біля дверей. Вона здригнулася, коли знову задзвонив дзвоник.

— Не відчиняй, — прошипіла я.

— Але як?

Я почала підштовхувати її вгору сходами. О Боже, вона така неповоротка! Таке враження, наче напівпритомна.

— Дідусю, не відчиняй дверей! — заволала я. — Кому ти говорила? — почала я випитувати, коли ми нарешті дісталися до майданчика. — Однозначно, хтось їм розповів. Хто знає?

— Міс Кларк, — проривався голос через шпарину в поштовій скриньці, — лише десять хвилин… ми ж розуміємо, що це не проста для вас тема. Ми б хотіли почути вашу версію всієї цієї історії…

— Це що значить? Що він помер? — Її очі наповнилися слізьми.

— Ні, це значить, що якийсь виродок намагається заробити на цьому, — відповіла я, подумавши хвилину.

— Хто то був, дівчата? — через сходовий марш пролунав мамин голос.

— Ніхто, мам. Просто не відчиняй дверей.

Я перегнулася через перила. Мама тримала кухонний рушничок та пильно вдивлялася в силует через скляні панелі вхідних дверей.

— Не відчиняти дверей?

Я взяла сестру за лікоть.

— Лу… ти ж нічого не говорила Патрикові, еге?