Читати книгу - "Син"

class="p1">– Інве Морсанд, – представився чоловік з пов’язкою на оці, потискаючи Іверові руку. – Мої співчуття.

– Взаємно, – сказав Івер Іверсен.

То ось чому, подумав він, цей чоловік видавався знайомим. Це був власник транспортної компанії, чоловік жінки, яку було практично обезголовлено. Інве Морсанд був головним підозрюваним поліції, аж доки на місці злочину знайшли ДНК іншого підозрюваного. Сонні Лофтуса.

– Інве мешкає під Драмменом, – сказав велетень. – Цієї ночі він позичив нам свій будинок.

– Он як?

– Ми влаштували там засідку. Щоб упіймати того, хто вбив Айнете.

– Твілінґен каже, дуже ймовірно, що Сонні Лофтус цієї ночі зробить там замах на моє життя, – засміявся Інве Морсанд і озирнувся, наче в пошуках чогось. – Я поставив гроші на те, що він цього не робитиме. Твілінґене, ти не міг би замовити своїм кельнерам щось міцніше за мартіні?

– Це очевидний черговий крок Сонні Лофтуса, – відгукнувся бас. – На щастя, він достатньо послідовний і передбачуваний, тому я думаю, що твої гроші будуть моїми.

Велетень широко посміхнувся. Білі зуби блиснули під його вусами, очі звузились, як дві щілини, на м’ясистому обличчі. Він поклав велетенську руку судновласникові на спину.

– І я б не хотів, щоб ти мене так називав, Інве.

Судновласник глянув на нього жартівливо.

– Ти маєш на увазі «Тві…»…і-і-й!

Рот його роззявився, і обличчя спотворила гримаса болю. Івер бачив, як велетенські пальці відпустили шию Морсанда, і судновласник закашлявся, нахилившись.

– Думаю, ми домовились, правда?

Велет підняв руку в бік бару і клацнув пальцями.

– Випивки!

Марта невпевнено встромила свою ложечку в морошковий крем, ігноруючи спрямовані на неї з усіх кінців столу репліки.

«Цей тип уже й раніше на тебе нападав? Він небезпечний? Боже милосердний! Це ж, якщо він з твого Центру, тобі знову доведеться з ним бачитись? А що коли він заявить на Андерса в поліцію за те, що той захищав її? Усім відомо, які непередбачувані ці наркомани. Але, зрештою, він, либонь, був під кайфом, то нічого й не пам’ятатиме назавтра».

Одному дядечкові здалося, що він був схожий на чоловіка, фото якого показували по телевізору і який у розшуку за підозрою в убивстві.

«Як його звати? Він іноземець? У чім річ, Марто, чому ти нічого не кажеш? Звісно, чому – невже не здогадуєтесь? Вона ж зобов’язана зберігати конфіденційність».

– Я їм крем, – сказала Марта. – Дуже смачний. Рекомендую всім скуштувати. Прошу – я ще принесу.

Андерс пішов за нею на кухню.

– Я чув його слова, – прошипів він. – «Я кохаю тебе!» Це був той тип з коридору в Іла. Той, з яким ти розмовляла. Що між вами двома відбувається?

– Андерсе, не треба…

– Ти з ним переспала?

– Припини!

– У нього явно совість нечиста. Якби ні, він би наставив на мене свій пістолет. Що йому треба було тут? Він приходив, щоб застрелити мене? Я дзвоню в поліцію…

– Щоб розповісти, як ти напав і бив ногами в голову людину, що нічого тобі не зробила?

– А хто скаже їм, що він нічого не зробив? Ти?

– Або таксист.

– Ти? – засміявся він, схопивши її за руку. – Звісно, ти підтвердила б! Ти була б на його боці проти свого нареченого! Чортова ти хвой…

Вона висмикнула руку. Тарілка з десертом брязнула на підлогу і розбилась. В їдальні запала тиша.

Марта пройшла у передпокій, схопила свою куртку і попрямувала до вхідних дверей. Зупинилась. Постояла якусь мить. Тоді обернулася і пройшла до їдальні. Підібрала ложечку, вимазану морошковим кремом, постукала нею по масному склу. Вона підвела голову і зрозуміла, що остання дія була зайвою, – всі очі й без того були вже звернені на неї.

– Любі друзі та рідні, – проголосила вона. – Я хотіла б додати, що Андерс не помилився. Ми справді не можемо чекати до літа…

Симон вилаявся. Він припаркував машину посередині Квадратурен і тепер вивчав карту кварталу. Служба сприяння поліції в «Теленорі» повідомила йому, що телефон десь тут. Мобільний, з якого Сонні Лофтус надіслав йому sms. Стільниковий з передоплатою, зареєстрований на Хельґе Сьоренсена. Це мало сенс: Сонні й раніше використовував особове посвідчення того ж таки співробітника в’язниці.

Але де Сонні може бути в цьому кварталі?

Координати покривали лічені кілька вулиць, але ті вулиці були найбільш густонаселеними в Осло. Крамниці, офіси, готелі, квартири. Симон здригнувся, коли хтось постукав у вікно машини. Він підвів голову і побачив пухку дівулю з вульгарно підмальованим обличчям, одягнену в коротенькі шорти і подобу корсета, що демонстрував повні груди. Він заперечно похитав головою, вона відповіла йому гримасою і пішла геть. Симон забув, що тут найбільш пожвавлений у місті квартал червоних ліхтарів і що чоловік у припаркованому на цих вулицях авто неминуче розглядається як потенційний клієнт. Мінет у машині, десять хвилин у готелі «Бісмарк» або навстоячки, під мурами фортеці Акерсхус. Колись він теж сюди вчащав. Пишатись тим не випадало, але в ті часи він ладен бував платити за крихти людського контакту і голос, що промовляв: «Я кохаю тебе». Останнє входило до категорії «особливих послуг» і коштувало двісті крон додатково.

Він знову зателефонував за номером і став спостерігати за людьми, що йшли туди й сюди тротуарами: сподівався, що хтось із них потягнеться по свій телефон і тим видасть себе. Він зітхнув і закінчив виклик. Подивився на годинник. Принаймні він знав, що телефон десь тут, а отже, Сонні залишається на місці й не планує на цей вечір пекельних справ.

То чому ж у Симона відчуття, що тут щось не так?

Бо сидів у незнайомій вітальні, дивлячись у велике панорамне вікно. Він сидів перед лампою, яскраве світло якої було спрямоване у бік вікна так, щоб знадвору видно було тільки його силует, але не риси обличчя. Вважалося, що Сонні Лофтус не має надто чіткого уявлення про вигляд Інве Морсанда. Бо думав про те, що точно так сидів Сильвестр, коли він залишив його в будинку Лофтуса. Поступливий, дурненький, відданий галасливий Сильвестр. Той виродок убив його. Як він це зробив – вони, напевне, ніколи не дізнаються. Адже ніколи не буде допиту і тортур, які б дозволили Бо насолодитись помстою, наче келихом рецини [28] з її живичним присмаком. Дехто терпіти не може її смаку, але для Бо то був смак дитинства на острові Телендос, серед друзів або у човні, що м’яко погойдувався в морі під завжди синім грецьким небом, під дует хвильок і вітерця. Він почув клацання у правому вусі.

– Машина зупинилась на шляху, а тоді розвернулась.

– Хто-небудь вийшов? – запитав Бо.

Переговорний