Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

з печеної курки, кількох добрячих куснів хліба і зелені. У цебрі, що його тримав у другій руці, було свіже молоко. – Прошу поснідати, чим Бог послав.

Нечай огледів усе принесене писарем ошелешеним поглядом.

– А сьогодні він значно щедріший, аніж учора! Що ж завадило йому, святий отче, послати щось подібне напередодні?

– Богохульство не прикрашає, пане полковнику, навпаки, відштовхує від людини, єльмо поганською та звичка перебуває.

– Пробач, отче. Але яким же ти тут вітром?

– Вітром? – перепитав Гавриїл і повернувся до дверей. Надворі дощ припинився, і вітер, який дув уночі, заспокоївся, стояв тихий прохолодний ранок.

– Як ти сюди потрапив?

– Прийшов, – знизав плечима писар.

– Нащо гаяти час, – махнув рукою Нечипоренко. – Давайте краще закусимо. – І він, не очікуючи на інших, відламав від курки добрячий шматок білого м'яса, взяв кілька стеблин зеленої цибулі і окраєць хліба. – Приєднуйтесь, панове!

Богун подивився на ченця:

– Гавриле, чи не хочеш нам розповісти, що з тобою сталося від учорашнього дня, тобто коли нас схопили?

З невластивою для себе манерою відповідати одразу на поставлене запитання Гавриїл почав розповідь:

– Коли вас схопили і зачали жаковати,[47] до мене теж під'їхали кілька ратних людей і хотіли насильство над слугою Божим чинити, але Бог подбав про мене і наставив на розум жовнірів: вони чемно запросили мене до гурту і казали, що жодним чином не зашкодять мені, що, як показав наступний час, вони і зробили. І хоч я волею Отця небесного опинився в руках католиків, жодним чином вони не намагалися завадити мені возносити молитви, хоча й вели себе недостойно і сміялися, коли намагався довести до них єдино праведну віру православну і помилковість єресі католичної. Але я молився й за них, тож най простить їх Бог.

– Це добре, отче, – терпляче похитав головою Богун. – А куди нас привезли?

– Хутір вельми невеликий і занедбаний, – знизав плечима Гавриїл, – а хазяїв немає. Худоба є, кури є, городина, хоч недоглянута, але є, а хазяїв немає, може, вирушили куди?

– Здається, я знаю, куди вони вирушили, якщо тут хазяйнує Славинський, – похмуро мовив Нечай.

– Далеко ми від Чигирина? – запитав Іван у ченця.

– Якщо пішому іти, мабуть, не раніше, аніж за два дні, Бог дасть, можливість бачити золоті бані Хрестовоздвиженської церкви, у якій настоятелем перебуває товариш мій, людина праведна в усьому від молитви і посту до мирського життя.

– А де Омелько? Він живий? Його утримують тут чи в іншому місці?

– Пан Омелько? Тут він.

– У другому хліві?

– Бог з вами, пане сотнику, чому ж у хліві?

– Та розповідай скоріше, іроде, усе, що знаєш! Не марудь, їй-бо, боки намну! – не стерпів Нечай.

Гавриїл замовк на добрих дві хвилини. Спокійно сидів, дивлячись у темний куток хліву.

– Бог вас не простить за таке, – нарешті відповів голосом, який бринів від образи. – Я й розповідаю: тут пан Омелько. З польським полковником він щойно мав бесіду, перед тим учора довго був з ним у світлиці. Польський полковник повагу має до нього, за одним столом з ним страви споживає, з їхньої ласки й мене покликано. Нині немає потреби додержуватися посту, тож я міг повною мірою насолодитися стравами, що їх було подано. Досить вишукані, якщо прийняти до уваги наше становище. І вино добре, каюсь, дозволив собі малу дещицю того чудового напою, хай не прогнівиться на мене за це Господь.

Нечай знову поривався щось вигукнути, але Іван стримав його рішучим жестом.

– І які ж справи у Омелька зі Славинським?

– Не відаю. Коли я ввійшов до світлиці, полковник про щось говорив пану Омельку, але потім припинив.

– А хто тебе прислав до нас?

– Омелько прислав.

– І тебе ніхто не затримував?

– Ні. Один з ратників польських хотів було стати на заваді того, аби я доніс до вас хліб насущний, але інший йому сказав дослівно таке: «Не зачіпай, Янеку, того божевільного схизмата, нехай іде собі!»

– Правду казав, – мотнув головою Нечай.

– Що? – подивився на нього Гавриїл.

– Не переймайся.

– Омелько нічого не казав тобі передати для нас?

– Аякже, казав.

– Що саме?

– Ось це, – вказав писар на їжу і цеберце з молоком.

– І все?

– Все.

Іван зітхнув. Він нічого не розумів. Які справи можуть бути в Омелька із Славинським? Чому той одразу ж не розправився з ним, а утримує тут, сам наражаючись на небезпеку під носом у гетьмана і Чигиринського полку?

– Добре. Дякую тобі, святий отче. Передай і Омелькові нашу дяку.

Гавриїл кивнув головою, піднявся і пішов до виходу. Уже біля дверей повернувся і ляснув себе по лобі:

– Дякувати Господові, згадав! Омелько просив ще передати ось це, – він витяг з-за пазухи загорнуту в пергамент довгасту річ. – А також на словах сказати…

Доля секунди знадобилася Богуну на те, щоб опинитися біля Гавриїла і затиснути йому долонею рота – той стояв не далі як за три кроки від відчинених дверей, за якими чулися голоси вартових. Писар подивився на Богуна круглими від здивування і жаху очима.

– Те, що він передав сказати, шепни мені на вухо, – прошепотів Іван. – Добре?

Гавриїл ствердно захитав головою.

– От і славно. А тепер кажи.

– Копайте під північною стіною, мовив він, а я намагатимусь затримати їх ще на добу.

Іван подивився на писаря довгим поглядом.

– Дякую за сніданок, – мовив він нарешті. – Йди собі.

– Під північ…

– Йди! – підвищив голос Іван. Гавриїл знизав плечима і вийшов. Поляки, очевидно, не надто прискіпливо прислухалися до того, що діялося у хліву: пройшло не менше хвилини після його зникнення, коли до хліва заглянув один з лісовчаків. Упевнившись, що всі полонені на місці, він закрив двері. Лише після цього Богун видобув з-під поли каптана відібраний в писаря пакунок і швидко розгорнув його. Тьмяно зблиснувши в слабких променях світла, з'явилося лезо невеличкого кинджала. Богун упізнав зброю, яку Омелько завжди тримав за халявою чобота.

– Хтось щось розуміє?

– Я розумію, – озвався Нечипоренко, – бовдур Гавриїл мало не забув, по що його послано.

– І я розумію! – вигукнув Нечай, але, опам'ятавшись, притишив голос. – Починаємо копати. Про решту дізнаємося згодом. – Він взяв у Івана кинджал і, відсунувши в кутку північної стіни купу соломи, заходився дзьобати добре втоптану за багато років глину.

Робота просувалась повільно. Окрім того, що потрібно було працювати тихо, слідкувати крізь шпарину між дошками за діями вартових і ховати видобуту з підкопу землю, її затримувало каміння, яке невідомо звідки взялося тут у великій кількості. Усе ж не далі як за дві години докопалися до напівпрогнилої нижньої колоди у стіні хліва і почали вести