Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

очі в Медвідя несподівано загорілися. — Ходімо, поділюся...

Вони увійшли до кабінету завідуючого і посідали.

— Слухай, — почав Ілля, — я вже не один день над цим мізкую. От, якби нам... Тільки не смійся! Організувати в себе лапароскопічну хірургію. Га?

— Яким чином? — не зрозумів Олег. — Ти уявляєш, скільки це обладнання коштує? У нас в усьому Харкові лише дві установки було, коли я від'їжджав. Точно знаю. А у вашій області взагалі не знаю — є чи нема...

— Є, — сказав Ілля. — Дві. Одна ще не працює, але скоро відкриють. Вони нові, тому й дорогі. А ми дістанемо беушну. По гуманітарці.

— Та хто тобі таке дасть по гуманітарці? — не повірив Олег. — Та ну... Несерйозно це.

— Ще як серйозно! — не відставав Медвідь. — Я вже думав. Насядемо на нашого німця. Нехай притарабанить звідти. Йому що: поїздить по лікарнях — дадуть те, що відслужило свій вік.

— А як працюватимемо на тому, що вже відслужило?

— Ну, а як ми працюємо? — здивувався Ілля. — Покажи мені щось у лікарні таке, яке ще не відслужило? Усе за законом вже належить викидати: інструмент, койки, апаратура... А ми ж працюємо! І нічого. А плити на кухні? Вони ж розсипаються!

— Взагалі-то ти правий... — погодився Олег.

— А потім. Не рівняй термін придатності обладнання в нашому та їхньому розумінні. На їхньому «старому мотлоху» наш лікар ще двадцять років матиме за щастя працювати. Нехай би лише віддали...

— Гм-м... Цікаво... — пробурмотів Олег.

— І я кажу — цікаво. З'їздимо на курси, отримаємо офіційний дозвіл... Уяви собі — на обласний центр дві установки, а в нас третя. Прикинь, яка ситуація: наші хворі й так до обласної не хочуть їхати — не вигідно їм. Плюс там навіть офіційно — п'ятсот гривень за таке задоволення. Їм же ж потрібно відробляти гроші за апаратуру... А нашу установку ми отримаємо безкоштовно. Тому зможемо дозволити собі для жителів району — взагалі за сміхотворну ціну. Ну, а для приїжджих — гривень двісті-триста — і достатньо. Що, гадаєш, не приїдуть до нас звідти? Це аби лише розпочати, а там потік хворих піде. Та ми за ці бабки через півроку у відділенні евроремонт зробимо!

— А потім міжнародний симпозіум із малоінвазивної хірургії на базі Тачанівської ЦРЛ, — прокоментував Олег. — Столиця автоматично переходить із Москви у Васюки...

— Та пішов ти... Я ж серйозно! Ну, гляди, — Медвідь несподівано розлютився, погрожуючи пальцем, — як привезе Ганс лапа— роскопію, я тобі це згадаю... Ми з Голоюхом будемо жовчні міхури, як білі люди, по телевізору тягти, а ти далі своїм мікродоступом мучся!

— А яка різниця, — тепер уже навмисно накручував його Олег, — ти своїм лапароскопом зробиш у животі чотири дірки по півтора сантиметра, а я одну на шість. На одне виходить.

— Дійсно... — несподівано погодився Медвідь. — Що у чоло, що по лобі...

***

Коли Марійка увійшла до палати з ватою, змоченою спиртом, Засула вже сидів на койці, вдягнутий у спортивний костюм і тихо насолоджувався життям.

— О! — здивувалася вона. — Скоро ти запакувався. Боїшся, щоб хтось без штанів не побачив?

— Ну, ти ж бачила... — загадково посміхнувся той. — А для решти я що — експонат?

— Ну, гаразд... Експонате... — посміхнулася сестра. — Скидай. Показуй дупу.

-О... вам би тільки дупу...— хворий картинно скривився, збираючись зсунути штани.

Несподівано пилочка, яку Маша дістала з кишені, щоб розкрити ампулу, вислизнула з пальців і впала на підлогу, під сусідню порожню койку.

— Що, хвилюєшся? — підколов жінку Засула. — Я також хвилююся, коли ти заходиш...

Похитавши головою, сестра зігнулася, щоб підняти пилочку. Погляд пацієнта при цьому мимоволі прикипів до округлих стегон, що з'явилися з-під не надто довгого халата. А пилочка наче навмисно приліпилася до підлоги й не хотіла підійматися. Очі місцевої знаменитості при цьому розширилися, і він рвучко проковтнув, соваючись на койці. А ще одна зміна, яка з ним відбулася, остаточно переконала «Казанову» в тому, що операція практично ніяк не вплинула на його організм.

Маша нарешті набрала рідину в шприц і повернулася до нього:

— Що, так і будемо сидіти? Може, ми уколів боїмося? А казали, що ви такий...

— Ти приходь увечері, побачиш, який я... — ображено пробурмотів чоловік, перевертаючись животом донизу і стягаючи штани одним пальцем донизу.

— А це тобі два в одному — і той, що на вечір також.

Вона з розгону вліпила йому укол і, притиснувши до сідниці вату його ж пальцем, вийшла.

— Ти добре подумай! — заголосив їй услід Засула, обличчя якого набуло при цьому достатньо серйозного виразу. — Більше такої можливості може й не трапитися! Заким твоя наступна зміна, я вже...

При цьому його погляд встиг «сфотографувати» доволі приємні форми, обтягнуті халатом. Він підвівся і нервово заходив по палаті.

***

Подарований Якимцем мобільний продовжував настирливо пискотіти, й Олег, не зумівши навпомацки вимкнути сигнал, заскочив до перев'язочної. Там було порожньо і охайно. Спершись на стіл, він витяг телефон і відповів:

— Так.

— Привіт. Ну, що там, старий?

— Я й сам оце збирався до тебе дзвонити, — зібрався з думками Олег. — Загалом нічого видатного не відбувається. Друг твій із бородавками повністю вичухався. І навіть доньку заміж віддає. Кажуть, днями весілля. Взагалі-то цілком нормальний мужик, якщо тебе моя думка цікавить. Ніякий не вовкулака.

— Гумор недоречний, — образився Володя.

— Ну, вибач. Я просто у тому відношенні, що мужик як мужик.

— А за кого видає заміж? — після секундної паузи запитав Якимець.

— Та був тут у нас такий фельдшер — Павло. Здається, я тобі говорив за нього.

— Чому був?

— Вигнали його. Розрахували.

— За що?

— Та я й сам до пуття не знаю. Він нещодавно з Німеччини повернувся...

— Чекай-чекай! Це точно? — перебив Володя. — 3 Німеччини?

— Та ніби... З нелегалки. Начебто його депортували. То він після цього назад до лікарні влаштувався, а тепер за щось вигнали. Наче десь наблудив по роботі.

— Ну, добре... — зосереджено промовив Якимець. — А... А як, до речі, прізвище цього фельдшера вашого?

— Здається, Панченко, якщо не помиляюся.

— А нареченої його?

— Ну, Бліщ, напевно... Це ж, кажу тобі