Читати книгу - "Джейн Ейр"

— Нікого, сер. Надворі стояв уже білий день. Я встала, сполоскала голову й лице водою, трохи попила й відчула, що хоч я й охляла, та не захворіла, а тоді поклала собі, що тільки вам і нікому більше не розкажу про це видиво. Тепер, сер, скажіть мені, що то за жінка? Хто вона така?

— Виплід твого збудженого мозку, й тільки. Тебе треба пильнувати, моє серденько. Такі нерви, як у тебе, не витримують брутальності.

— Йдеться не про нерви, сер. Запевняю вас, що істота була реальна. Вона таки заходила до кімнати.

— А твої попередні сни — хіба й вони реальні? Хіба Торнфілд-хол — руїна? Хіба між нами стоїть щось нездоланне? Хіба я покинув тебе без сліз, без цілунків, без слів?

— Поки що ні.

— Та хіба я годен вчинити щось подібне? Вже почався той день, що зв'яже нас навіки, і, коли ми будемо вкупі, ці уявні страхи зникнуть. Я за це ручуся. Уявні страхи, сер? Я б хотіла, щоб це тільки уявилось, і хочу цього тепер більше, ніж будь-коли, бо бачу, що навіть ви не можете пояснити таємниці цих страшних відвідин.

А коли я не можу цього зробити, то, виходить, цього не було.

— А втім, сер, коли я, сказавши собі те саме, встала вранці з ліжка й огляділася по кімнаті, щоб додати собі духу й заспокоїти себе веселим виглядом знайомих мені речей, то на килимі, як наочне спростування моїх здогадів, лежав серпанок, розірваний навпіл.

Я відчула, як містер Рочестер здригнувся, затремтів і рвучко обійняв мене.

— Дякувати Богу! — скрикнув він. — Коли якась зла почвара й була коло тебе минулої ночі, то зазнав шкоди тільки серпанок. Краще не думати, що могло статися!

Він аж стримав віддих і так міцно притис мене до своїх грудей, що й мені забило дух. І помовчавши хвилинку, він весело казав далі:

— Тепер, Дженет, я з'ясую тобі все. Це був півсон-півдійсність. Якась жінка без сумніву заходила до твоєї спальні, і це була не хто інша, як Ґрейс Пул. Ти сама назвала її чудною істотою, і то слушно. Згадай, що вона зробила зі мною? А з Мейсоном?.. У напівсні бачила її й ти, а що тебе трусило й ти була на межі сну, то й приписуєш їй риси фантастичної істоти: довгі, розпатлані коси, набрякле зчорніле обличчя, височенний зріст. Це все витвір твоєї уяви, наслідок кошмару. Розірвати серпанок вона могла: це на неї схоже. Я знаю, що ти спитаєш, нащо я тримаю таку жінку в домі? Коли мине рік після нашого шлюбу, я тобі все поясню, тільки не тепер.

Ти задоволена, Джейн? Приймаєш моє пояснення?

Я замислилася. Справді ж бо, його пояснення видавалось єдино можливе. Воно мене аж ніяк не вдовольнило, та я, щоб зробити містерові Рочестеру приємність, удала, що цілком його приймаю. Мені таки стало легше на душі, і я весело йому всміхнулась. А що вже давно минула перша година, то нам був час розходитись.

— Софі спить, здається, з Аделлю в дитячій кімнаті? — запитав він, коли я запалила свічку.

— Так,сер.

— У ліжечку Аделі стане місця й для тебе. Ляж із нею, Джейн. Нема нічого дивного, що подія, про яку ти розповіла, розхитала твої нерви, і краще було б, щоб ти спала не сама. Обіцяй мені спати в дитячій кімнаті.

— З великою приємністю, сер.

— І міцно замкни двері зсередини. А коли будеш нагорі, нагадай Софі розбудити тебе завтра вчасно, бо тобі треба убратися і поснідати до восьмої години. А тепер, Дженет, віджени всі тяжкі думки: цур їм, пек! Хіба ти не чуєш, як тихо шепоче вітер, а дощ більше не лопотить по шибках? Глянь сюди (він одхилив фіранку) — яка на диво гарна ніч!

Це була правда. Половина неба стала чиста-чиста. Вітер перемінився і гнав тепер хмари довгими сріблястими черідками на схід. Тихо світив місяць.

— Так, — сказав містер Рочестер і, глянувши мені в очі, спитав: — Як тобі тепер, моя Дженет?

— Я спокійна, сер, як і ця ніч.

І тобі сьогодні не присниться ні розлука, ні смуток, а тільки ніжна любов і щасливий шлюб.

Це віщування справдилося тільки наполовину. Мені не снилося нічого смутного, хоч я не бачила у сні й радості, бо не спала зовсім. Тримаючи Адель на руках, я стерегла її дитячий сон — такий тихий, такий безтурботний, такий невинний — і дожидалась ранку. Все моє єство не спало, і тільки-но зійшло сонце, як я підвелася. Пам'ятаю, Адель обхопила мене рученятами за шию; рознімаючи Їх, я її поцілувала. Я заплакала над нею й відійшла вбік, щоб мої сльози не порушили її спокою. А плакала я від дивного почуття: Адель видалась мені символом мого минулого життя, а той, кого я мала зустріти — бажаний і небезпечний, — прообразом невідомого майбутнього, яке вабило й лякало водночас.

РОЗДІЛ XXVI

Софі прийшла одягати мене о сьомій. Вона длубалася дуже довго, так довго, що містер Рочестер, якому увірвався терпець, послав нагору спитати, чого я барюся. Софі саме пришпилювала до моїх кіс серпанок — оте простеньке наготоване мною мереживо, і тільки-но вона скінчила, я хутенько кинулась до порога.

— Стривайте! — гукнула Софі по-французькому. — Подивіться на себе в дзеркало, ви так ні разу й не глянули.

Уже в дверях я озирнулася. Я не впізнала ту вбрану в світлу сукню й серпанок постать у дзеркалі. Це була якась незнайомка.

— Джейн! — покликали мене знизу, і я побігла до сходів. Назустріч мені піднімався містер Рочестер.

— Як ти зволікаєш! — сказав він. — У мене ледве не вискочить серце від нетерплячки, а ти збираєшся так довго.

Він провів мене до їдальні, пильно обдивився з голови до ніг і заявив, що я гарна, як лілея, й що я не тільки гордість його життя, а ще й втіха його очей. Попередивши, що дає мені тільки десять хвилин на сніданок, він подзвонив. На дзвінок прийшов один з недавно найнятих лакеїв.

— Джон запрягає?

— Так, сер.

— А речі вже внизу?

— їх саме зносять, сер.

— Підіть до церкви й подивіться, чи прийшли містер Вуд (священик) із служкою. Прийдете й скажете мені.

Церква, як читач уже знає, стояла зараз же за брамою. Слуга