Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

які тепер розносили над світом кольорові метелики, не можна було ні з чим порівняти. Так, очевидно, пахне тільки у садах Господніх, де народжуються, виростають і дозрівають Слова!

А біля згарища сидів скам’янілий від горя батько і, хитаючи з боку на бік головою, весь час шепотів:

— Анно, моя Анно, на кого ти мене покинула? Анно, моя Анно, що маю чинити із своєю любов’ю?!

* * *

Вийшовши із батьківського обійстя, мамка раптом зупинилися, обернулися, поставили валізу на землю, стали на коліна перед воротами і почали молитися. Схилили голову у покірності, молилися із заплющеними очима сердечно і пристрасно. Молилися так гаряче і безмежно щиро, що слова, звернені до Всевишнього і Небес, почали сяяти. І мою мамку огорнуло світле коло і почало, як серце, пульсувати неймовірної краси кольорами. Вони, ці кольори, були достоту подібні на барви, якими цвіли Слова, намальовані мамкою на своїх картинах, проте якісь тепліші і милозвучніші. А в мене склалось враження, що тепер серед білого дня раптово з’явилась яскрава веселка. Тільки зійшла вона не на небесах, а народилась у мамчиній душі і квітучим вінком огорнула її, жінку-страдницю, що молилась перед далекою дорогою, віддаючи останній поклін батьківській хаті.

Далі мамка встали із колін, перехрестили обійстя і чомусь мовчки мені сказали:

— Якщо я раптом почну оглядатися, ти крикни на мене, аби не оберталась назад.

Тільки ми підійшли до Єрусалимських пагорбів, як із яруги, із в’язанкою хмизу, вицабала нанашка Кутузовка.

— Йой, долю би’сьте мали, куди так файно шпаціруєте? — запитала, блимаючи єдиним оком.

— Путі Господні неісповідимі, дорога нанашкульо, — відповіли не вельми охоче мамка.

— Ачей Митька ведеш до Мукачева на морозиво? — лукаво подивилася Кутузовка на мене. — О, він у тебе, Анцько, великим професором виросте. Я недавно так насміялася, що ледве не вмерла.

— Ліпше було вмерти! — буркнув я.

Не відаю, чи знали про ту пригоду, од якої Кутузовка ледь ноги не відкинула, мої мамка, але вістка про незвичний трафунок зі мною пішла по всіх околицях. При цьому обростала дедалі більшою брехнею і домислами. Хоч справді пригода виглядала дослівно так.

* * *

З усього Божого дня я найбільше любив ранок. У нього завжди тепла й лагідна, як у моєї мамки, посмішка, добродушне і миле, як у баби Фіскарошки, обличчя і веселі й осяйні, як у тітки Маргарити, очі. І взагалі: мені здається, що коби на землі панував вічний ранок, люди б залишилися у ньому завжди молодими, юними і добрими, як чистий росяний світанок.

Інша справа з дідом Соломоном. Для нього майже кожен ранок — муки і тортури. Він так і каже: «Коби не то тяжкоє рано, точно би прожив сто літ». Он і тепер сидить біля печі, йойкаючи, і просить Всевишнього, аби йому допоміг якось пережити це рано. Учора пізно вернувся з дня народження од лавоцького братика Микули такий тяжкий, що носом поорав увесь двір. Ой, кепсько дідикові… Сидить біля печі, весь труситься, а обличчя таке зім’яте, як у борсука, коли вперше вилізе з нори на світло після тяжкої зими.

Тут рипнули зовнішні двері, традиційно загриміли відра, котрі баба завжди умудрялася викласти біля порогу під самі ноги. І у кімнату вкотилося інше ранкове сонечко — наш сусіда, пан учитель Фийса. У цього вранішнє обличчя мало такий вигляд, наче писком пана Фийси уже тиждень малювали дьогтем колгоспний корівник.

— Доброго здоровлічка, Мішку! — мовили пан учитель, напружуючи пам’ять і цоркаючи зубами.

— Аби найзаклятіші враги не дождалися такого здоровлічка, яке тепер маю, — аж схлипнув дід. — Ондечки позерайте…

Соломон простягнув руки і ним, найся не приказує, почало лихоманити, як епілептиком.

— Нас учора зобрали у Мукачеві на нараду по виборах, — поскаржилися пан учитель. — А штоби вшитко було у порядку, добре діло рішили обмити. Знаєте, Мішку, як у нас, сов’єтських пропагандисту: по рублю, а пак ще… а пак добавили… і розум утік барани пасти. У вас часом ніє малінько-піцінько похмелитися? — жалісно попросили пан учитель.

— Еге-ге-ге… коби було, то не сидів би я тепер, як голий у терню, — прорік безнадійно дід. — Я й сам, пане вчителю, якби спав у бочці коров’ячого говна… перебачте… а на душі такоє паскудноє чуство, якби зарізав десятьох людей і тепер лем то і чекаю, коли за мною міліцішти прийдуть…

— Та што — тепер маєме вмирати?! — із відчаєм запитали пан учитель.

Але тут у хату знадвору увійшла баба, тримаючи обіруч повну дійницю.

— Марько цукрені, спадьте на ласку, дайте губи замочити і душу залічити, бо дуже лихо! — піднесли молитовно руки пан учитель.

— Ко дурний, най не п’є! — мовила пісно баба. — Я, до приміру, можу деценя-дві вмастити, айбо розум твердо тримаю у жмені. А дехто, як допадеся до погара, то жре до посиніння…

— Я, оронь-кедвеш Марько, туйки не причім, то панові Фийсові зле, — одразу перелякано почав відхрещуватися дідо. — Я тоже стараюся свій розум хранити у твоїй жмені.

— Нема, пане вчителю, у обійстю паленьки даже псові губи замочити, — співчутливо мовила баба і, з гнівом дивлячись на Соломона, додала: «Авби триголові гадини на ній сичали, той би уже був