Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

дівка». Це означало: «я ні з ким не сплю». Вона хотіла «серйозних стосунків», себто — весілля. Альберт не вмів відділяти правду від брехні у всьому цьому. Вона не хоче? Добре. Але чомусь тепер, коли він проводжав її додому, в момент, коли треба було розходитися, вони не могли насититися шаленими поцілунками своїх спраглих вуст. Сховавшись за ворота, вони ліпилися одне до одного, як божевільні, Поліна стримувала руки Альберта все повільніше, а одного разу вона вигнулася і голосно скрикнула, увіп’явшись йому в плече. Він сів у таксі, як людина, обв’язана вибухівкою.

Близько 22 червня справа «Сувенір Патріотік» нарешті закрутилася.

Раптом до них потекли гроші.

Просто рікою.

Їхні прибутки збільшилися вчетверо за один тиждень. Понад триста тисяч франків. П’ять днів по тому в касі вже було п’ятсот сімдесят тисяч франків, а 30 червня — шістсот двадцять сім тисяч франків... І це не припинялося. Вони зареєстрували замовлення на понад сотні хрестів, сто одинадцять смолоскипів, сто вісімдесят два солдатських бюсти. А ще — сто одинадцять монументів. Жюль д’Епремон навіть виграв конкурс на встановлення пам’ятника в районі, де він сам колись народився. Сто тисяч франків завдатку були внесені мерією на їхній рахунок...

Були й інші замовлення — щодня, і їх супроводжували відповідні передоплати. Едуард тепер ранками заповнював бланки про підтвердження замовлень.

Неочікувана манна небесна справила на них дивне враження (так ніби вони лише зараз почали розуміти наслідки своїх дій). Вони вже отримали дуже багато, а гіпотетичний мільйон франків більше не здавався фантазією. Адже до кінцевої дати 14 липня було ще далеко, а рахунок «Сувенір Патріотік» не переставав збільшуватися... Кожного дня — десять, п’ятдесят, вісімдесят тисяч франків! У це неможливо було повірити. А одного ранку — навіть сто сімнадцять тисяч одним платежем...

Едуард спочатку завивав від щастя. Коли Альберт повернувся одного вечора з повною сумкою банкнот, він розкидáв їх по кімнаті, і вони падали довкола, як благодатний дощ... Едуард навіть спитав: чи можна відразу взяти трохи зі своєї частки? Альберт усміхаючись сказав: звичайно, жодних проблем. А вже наступного дня Едуард зробив собі прекрасну маску, виготовлену всуціль із двохсотфранкових банкнот, наклеєних по спіралі. Виглядало це пречудово, так ніби купюри повільно обволікали його обличчя шлейфом. Альберт був вражений і водночас шокований: хіба таке можна робити з грошима? Він обібрав сотні людей, але ще не позбувся горизонталі сумління.

А Едуард пурхав від щастя. Він не рахував грошей, але акуратно зберігав листи із замовленнями, як трофеї, і перечитував їх вечорами, потягуючи через свою каучукову трубочку віскі. Ця папка була для нього неначе часословом.

Альберт, переживши ейфорію від блискавичного збагачення, тепер переймався загрозою ризику. І що більше грошей надходило, то сильніше він відчував, як мотузка стискає його шию. А як тільки у касі з’явилося триста тисяч франків, з його голови не виходила думка — тікати! Едуард не погоджувався. Його планка в мільйон не обговорювалася.

Але ж була ще Поліна. Що робити?

Альберт був закоханий і прагнув її з усім шаленством через вимушений стрим. Так хотіла вона. Він не збирався з цієї причини відмовлятися від неї. Просто почав з нею стосунки з поганої основи: одна брехня тягнула за собою іншу. Чи зможе він тепер усе сказати їй без ризику втратити її: «Поліно, я — бухгалтер у банку. Єдиною моєю метою було красти з каси гроші. Бо у мене є друг (у нього безповоротно розтрощена пика, і взагалі він дещо дивний), удвох ми обібрали половину країни найпідлішим способом. Якщо все надалі піде добре, 14 липня ми рвонемо світ за очі... Ти не хочеш поїхати зі мною?»

Чи кохав він її? Він божеволів від неї. Але важко було сказати, що переважало: шалене бажання чи панічний страх перед арештом, судом і покаранням. Йому ніякий розстріл уже не снився з 1918 року, після бесіди з генералом Морійо під пильним оком капітана Праделя. Але сни тепер поверталися мало не кожної ночі. Якщо йому не ввижалася Поліна, то його розстрілювала група з кількох капітанів Праделів. Що б не снилося: любощі з Поліною чи те, як він умирає, — результат був один: мокрий і виснажений, він з криком підскакував уві сні і прокидався. Тоді намацував голову коня (це єдине, що могло заспокоїти його тривогу).

Те, що на початку було шаленою радістю від успіху їхньої затії, з різних причин швидко переросло у дивну спустошеність, яка відчувається тоді, коли закінчуєш важливу справу, що на неї пішло багато часу (а тепер вона вже не здається такою важливою, як гадалося спочатку).

З Поліною чи без неї, Альберт постійно думав лише про від’їзд. А тепер, коли гроші надходили регулярно, в Едуарда не залишилося аргументів, щоби з цим не погодитися. Не­охоче, але він здався.

Вони вирішили заздалегідь, що комерційна пропозиція «Сувенір Патріотік» триватиме до 14 липня. Значить, 15-го вони їдуть.

«Але для чого чекати наступного дня?» — питав нажаханий Альберт.

«Згода, — писав Едуард, — 14 липня».

Альберт занурився у каталоги морських компаній. Він простежив по карті шлях від Парижа до Марселя нічного поїзда, який прибував на місце зранку. А потім на них чекала ще подорож на кораблі у напрямку Тріполі. Він із радістю пригадав, що зберіг військовий квиток того бідолашного Луї Еврара, який колись поцупив в адміністрації шпиталю. Завтра ж він купить квитки.

Три квитки.

Перший — для Ежена Лярів’єра, два інших — для «подружжя Еврарів». Але він не мав уявлення, як про це заговорити з Поліною. Чи можна за півмісяця спілкування заставити дівчину все покинути і податися за ним на край світу? Він усе частіше в тому сумнівався.

Цей червень ніби був створений для закоханих — приємний спокій у раю... Коли Поліна була вільна, їм випадав вечір для пестощів та розмов на лавці в міському парку. Поліна повністю, із запалом молодої дівчини віддавалася мріям, описувала квартиру, яку б вона