Читати книгу - "Гілея"

розповідала Ольга, та й усієї розмови, бо все вже казане-переказане. Якби не Михайлик, то можна було б розучитися говорити.

Іван цілими днями пропадав з Карагачем та Парамоном у майстерні — виготовляли якусь там автоматичну лісосаджалку, а вечорами просиджували над кресленням. Наче здурів чоловік: навіть за обідом зривався раптом з-за столу і починав щось малювати, а потім як оглашенний біг до Карагача:

— Я скоро, Яринко, з’явилася ідея...

Зі сльозами на очах забирала Яринка миски:

— Оце таке життя, Ольго...

— Що зробиш — звик Іван бути при ділі...

Найстрашнішими для Яринки були дні, коли Іван ви*

їздив у своє Вигонівське лісництво. Вона відчувала себе покинутою і забутою, зі страхом чекала ночі, коли залишалася сама, здається, в усьому світі. Ні, ще був Михайлик, якби не він, то кинула б усе і побігла світ за очі з цієї ночі, від цих скажених вітриськ, що завивали голодними вовками в безкрайому степу. Не вірилося, що десь є веселе, тихе село над Дніпром, простора хата, мати, дзвінкоголоса школа, подруги...

Потім соромливо заповзав крізь шибки кволий світанок, і Ярина, знесилена безсонням і думками, вставала, щоб знову прожити сірий день. Ні, терпіти більше несила.

— Я так далі не хочу жити, — сказала, коли Іван повернувся з Вигонівщини. — Відвези мене до мами.

Іван, стомлений, неголений, обняв дружину:

— І я хочу до мами, — спробував перевести на жарт.

— Я тобі кажу серйозно, відвези, — повторила Ярина.

— Що сталося, Яринко?

— Нічого не сталося! Нічого, крім того, що ти привіз мене в цей степ, що забув про моє існування, про сина, — сипала докорами...

— Це неправда, Яринко... Я люблю тебе...

— Правда! Переспати на одному ліжку — це ще не любов! — наливався гнівом її голос.

— Але в мене робота, і ти розумієш, що...

— Все життя — тільки робота! Наче лише в ній радість, щастя...

— І в ній, Ярино... І ще, коли зі мною... ти.

— Це слова. Знову почнеш говорити про якийсь свій обов’язок, наче на тобі тримається цей степ. Чула вже!

— І обов’язок є у мене...

— А у мене що, нема?1 Чи я служниця при твоїй персоні?!

— Я хотів, щоб ти була... другом...

— ...або просто невибагливою коханкою. Так я не вмію. Я теж хочу працювати і почуватися людиною.

— Я пропонував тобі, йди техніком-обліковцем, Ольга догляне сина...

— Я — вчителька, а не обліковець.

— У мене інших пропозицій нема, — зітхнув Запорожний.

Заплакав Михайлик, Ярина тицьнула Іванові на руки дитину і вийшла з кімнати.

— Роби, що хочеш!

Михайлик довго дивився на незнайомого, зарослого щетиною чоловіка, поки, нарешті, впізнав у ньому батька й заспокоївся.

— Правильно, плакати не будемо, — підкинув до стелі сина, той засміявся, і від цього сміху, від веселих оченят стало Запорожному легко на серці.

Ну, найшло щось на Ярину, перемелеться... Ось закінчить конструювати машину для механічної посадки лісу та ще сівалку, а тоді вже буде більше вільного часу... Будемо ходити в ліс, у степ... Збудуємо клуб, артисти приїздитимуть, кіно... Звикне Яринка, і все буде добре.

Буде... Як ще далеко до цього «буде». Якщо не допоможуть інженери, то ще не один рік мине, поки вони самотужки сконструюють машину. Написали до науково-дослідного інституту прохання, обіцяли включити в план, а час іде...

Запорожний поклав Михайлика спати і заходився голитися. Сивина пробивалась памороззю на скронях, на щоках... Минає час, залишаючи по собі сліди, які вже не зітре ніхто. А хіба він має право осуджувати Ярину? То ж правда, що він, вирішивши повернутися в Степовий, у першу чергу думав про свій обов’язок перед пам’яттю Опанаса Заклунного, а не про Ярину. І в цьому нема нічого особливого, виняткового. Не один же він прийшов у цей степ, прийшли сотні, тисячі людей, залишивши свої села й міста, хати й квартири... Це ще треба подумати, хто рішучіший, Ярино, я чи Ілько Сторожук — однорукий, маленький чоловічок з серцем солдата, який приїхав сюди з усім своїм взводом... Я не чув нарікань від його Тетяни, від Марини... Навіть слабодухий Каїтан уже другий рік тягне лямку, хоча тримає його тут не обов’язок, а страх перед усіма інстанціями.

Каїтанова пригода почала забуватися. Він, звичайно, не пробачився привселюдно перед Мариною, але дехто запевняв, що приходив до неї, цілував руку і навіть сльозу пустив, це розчулило Берика і він сказав:

— Аксакал, ніколи не ганьби своєї сивої бороди, бо тебе зневажатимуть люди. Іди, ми прощаємо тобі.

Прощений Каїтан уже виставляв себе жертвою нечуваного наклепу, який звів на нього Запорожний, підіславши Сторожука до Марини. Він з обуренням розповідав про це в районі, боячись, що його попередить Запорожний. Кожна розповідь щоразу обростала такими деталями, що Каїтан поставав перед слухачами таким собі беззахисним янголом во плоті, а Запорожний — втіленням нечестивого.

Запорожний нічого не знав про це, аж поки його не попередив Лобан, зустрівши на одній з нарад:

— Не радив би вам, Іване Трифоновичу, вдаватися до таких методів...

— Ви про що?

— Про Каїтана... Розпускаєте якісь плітки, непристойно таким шляхом добиратися до його крісла...

Сьогодні Іван мав розмову з Каїтаном. Той відхрещувався:

— Я нікому нічого не говорив.

— Звідки ж тоді Лобан...

— Люди говорять, Іване Трифоновичу, а збоку видніше, — ображеним тоном відповів Каїтан.

— Ви зрозумійте, що я повернувся не для того, щоб зайняти ваше місце, а хочу працювати лісничим, вирощувати ліс і... мені більше