Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— І тобі добра, знахарко.

Вочевидь, Золота вже попрацював. Тепер чекай прохань про зцілення. Але цим людям Рутенія з радістю допомогла б: були вони їй чимось приємні. Обличчя були прості й водночас осяяні внутрішнім сяйвом. Думки перервали чергові припросини до столу.

Золота вже був там. Щойно вона приєдналась і зопалу проковтнула дві миски борщу, Спів заговорив. Своїм хрипким і немузичним голосом. Але чомусь він уразив Рутенію. І не лише її — всі покидали ложки. Хлопець знов заспівав, і очі людей сповнилися світла. Воно лилося, вихлюпувалось назовні, відбивалося в очах сусідів, підсилювалося, закручувалось у вихор, в який затягувало і їх, і цю хату, і час, і небо, і зорі, і завтрашнє сонце, і вчорашні незлагоди…

Він скінчив спів. Тиша опанувала хатою. Дрова у грубці перегоріли, і червоні відблиски жару полишали глибокі тіні.

Згодом люди розійшлися, і в хаті лишилися Спів, Рутенія, Золота й господиня, вдова Білка.

— Ет, Співе, Співе… Твої пісні — це душа наша. Але твій прихід — завше нещастя. Завше турботи. Завше переслідувачі… І чого ти такий бідовий, сину?

— Не я бідовий, Білко! Земля наша бідова. Стогне вона. Добра хоче. Свободи. І поки буде Ахруман, поки мовчатимемо, не противитимемось насильству і злу, доти й буде біда ходити за нами по п’ятах.

— Ех…

— Ну чого ти зітхаєш? От прийшли вони, послухали мене. Частка надії вселилася в їхні душі. І що? Завтра вони прокинуться, візьмуться за вила, граблі, лопати, борозни… і підуть на городи. Не повстануть вони проти Воронової влади… Бояться… Є в мене мрія…

— Яка? — спитала Рутенія.

— Хочу написати пісню, що позбавила б людей страху. Я вмію вселяти надію, та не можу викорінити страх. Не можу!

Він обперся ліктями на коліна і опустив додолу голову. Потім знову заговорив:

— Мені б мою кобзу… Ні, твоя, Білко, теж дуже хороша. Але моя… Її знищили… Я нову пісню пишу. Про надію. Про час. Іще не закінчив, але хочу заспівати. Мушу.

— Співай, Співе! — озвався принишклий Золота. — Співай, і хай їм грець, усім злодіям, ворогам! Співай. Ти ще напишеш пісню, яка вилікує людей від страху…

— Щось ми забалакалися! — підхопилася Білка. — Ви з дороги, й скоро нова дорога. Треба набратися сил. Гайда по лавках.

Ранок, крім захмареного неба і туману, приніс тривожну звістку. В село в'їздили Чорні Вершники.

Білка нашвидкуруч позбирала їхні речі, відчинила непомітну ляду і заштовхала усіх до льоху. Щойно заховала, як заіржали знадвору коні, хтось загрюкав у двері:

— Відчиняй! Іменем Ахрумана!

— Зараз, зараз, я ж ще не одягнена! — кричала Білка, приховуючи сліди перебування гостей.

— А нам так і краще! Ги-ги-ги! — розреготалися за дверима і почали їх ламати.

— Та зараз, зараз іду! Тільки двері не ламайте! Хто мені їх потім вставляти буде? Може, ви?

— А може, й ми! Знаєш, як ми вставляємо… двері? Ха-ха-ха!

Та ламати двері не стали, а дочекалися, доки відчинить. Одразу ж почали обшук. Перекидали лави, залазили до печі, лізли на горище… Вдова мовчки дивилась на той безлад і нарешті сказала:

— А може, скажете, що шукаєте? Золота-срібла я не маю…

— Знаємо, що шукаємо! Знайдемо, скажемо!

— То я ж можу помогти! Заради Великого Ахрумана… Мо’ бачила що? То все скажу…

— Ніхто чужий у село не заходив?

— Чужий… Дайте подумаю… Та ні.

— Молодий такий, лисуватий, Співом зветься!

— А що ж він накоїв?

— Що? Злочинець, підбурювач, вбивця і шпигун! — гарикнув командир загону, невисокий діжкуватий вусань. — То бачили що?

— Та ні, нічого, ніхто в село не прихо…

— А чого мені здається, що ти брешеш? Що вчора таки прийшов до села молодий хлопець у супроводі двох зільників, чоловіка і жінки? Га? Було таке?

— Та де? Хто таке сказав? Нічого не чула…

— Не чула? Що там, хлопці? Є що?

— Та нічого…

— Нічого… Нічого! — крикнув він спересердя. — Все село зговорилося, чи що? Зараз ми виб'ємо з вас правду!

Товстун вискочив надвір і потяг за собою Білку:

— Гайда, за мною! Ворушися!