Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Павло Скоропадський — останній гетьман України

Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

186
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99 100 ... 109
Перейти на сторінку:
родина Скоропадських зустрічається у Лозанні (Швейцарія), де затримується на півтора року на дачі у поселенні Ля-Рос. Донька Павла Петровича Марія тоді поступила до університету у Лозанні, а син Данило до тамтешньої гімназії. Перебуваючи у Швейцарії, Павло Петрович «не складає крил». Він активно формує політичні блоки, їздить по Європі, шукаючи союзників та спонсорів. У грудні 1919-го йому вдається сформувати організацію гетьманців, що у січні 1920-го проводить у Празі свій з’їзд.

На деякий час Скоропадському вдається залучити до свого блоку частину військових Петлюри, лідерів Січових стрільців. У той час прибічники Петлюри звинувачують Павла Петровича у зносинах з російськими монархістами.

Скоропадський удруге хоче скуштувати влади, пожити життям гетьмана України. Він поширював чутки про те, що «Антанта вчепилась за цю думку і обіцяє йому свою підтримку», ніби Антанта вже намагається змусити Німеччину «…віддати йому всіх полонених українців та німецьких офіцерів до них».

На початку 1920 року у Відні ініціативною групою «Українського союзу хліборобів-державників» (УСХД) було надруковано брошуру «До українських хліборобів», яка стала маніфестом нових гетьманців. До цього «Союзу», що був започаткований у Відні, записалися: Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський, Сергій Шемет, Олександр Скоропис-Йолтуховський, М. Кочубей, А. Монтрезор, Л. Сідлецький (Сава Крилач), М. Тимофеев… Ця група намагалась об’єднати сили Габсбурґа-Вишиваного та Скоропадського. У 1919-му Вишиваний знову позиціонує себе як претендента на гетьмана або імператора України і деякі австрійські політики підтримують його у цих змаганнях.

Одним із перших документів цього «Союзу» стала травнева 1920 року угода гетьмана Павла Скоропадського із УСХД (від імені УСХД її підписали в Берліні В. Липинський, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Дорошенко). Лідери нового утворення ставили за мету проголосити колишнього гетьмана Павла Скоропадського українським монархом. Цей проект було покладено в основу угоди між Скоропадським та УСХД. Ідеологічним підгрунтям УСХД стали автократизм та ідея «української трудової монархії». Група політичних банкротів на еміграції бачила «необхідність запровадження монархічного ладу в Україні».

Головним ідеологом гетьманського руху у 20-х роках XX століття став польський шляхтич Вацлав (В’ячеслав) Казимирович Липинський, що служив у драгунському полку, а потім навчався на філософському факультеті Яґеллонського університету у Кракові та у Женевському університеті. На початку Першої світової війни він служив прапорщиком у російській армії. 1917 року Липинський став співзасновником Української хліборобсько-демократичної партії, а від початку червня 1918 року служив послом Української Держави у Відні. У 1919–1926 роках він мешкав в австрійському гірському курортному містечку Райхенау, редагував журнал «Хліборобська Україна», керував діяльністю «Українського союзу хліборобів-державників». 1926 року Липинський переїхав до Берліна і працював там у гетьманському «Українському інституті», але через рік повернувся до Австрії.

Протягом другої половини 1920 року Липинський працює над статутом та регламентом УСХД, що був ухвалений уже у січні 1921 року. Липинський вважав, що термінове обрання на еміграції нового гетьмана як голови української монархічної держави не є зараз доцільним, але до «походу в Україну» нової влади потрібно персоніфікувати ідею в особі Скоропадського та його династії, щоб запобігти появі претендентів на булаву гетьмана-монарха. За висловами сучасників, певні риси теорії Липинського наближали її до італійського корпоративного фашизму Муссоліні.

«Хлібороби-монархісти» вважали, що знайшли компромісне вирішення аграрного питання в Україні: за поміщиками залишати землю, яку «вони самі обробляють», а викупати (з допомогою Земельного державного банку) лише ту землю, яку вони здають в оренду. «Хлібороби» робили рекламу Скоропадському, запевняючи легкодухів, що Скоропадського підтримує Англія, котра дає йому гроші на «похід в Україну», і що до Павла Петровича перейдуть офіцери з армій Врангеля, Петлюри, Української Галицької армії.

На початку 1920 року Біскупський почав бурхливу діяльність у Берліні, ставши активним учасником Каппівського путчу, соратником генерала Людендорфа. У березні 1920-го офіцерська бригада генерала Едгара захопила Берлін, вигнавши з нього соціалістичний уряд Шейдемана. Але незабаром заколотники повернули владу колишньому уряду. Можливо, Скоропадський, як і Біскупський, відігравав якусь роль у берлінських подіях. Бо якраз у березні 1920 року Скоропадський переїхав зі Швейцарії до Берліна, де поселився поки без родини і спілкувався з вузьким колом людей, до якого належали полковник Зеленевський, інженер Крига, генерал Гренер, барон Кноррінґ, німець Альвенслебен та майор Гассе (колишній начальник німецької контррозвідки у Києві, брав участь у Каппівському путчі).

Скоропадський намагається зав’язати контакти з німецькими правими колами, з німецькою військовою аристократією, знайти шляхи до міністерства закордонних справ і до міністерства оборони Німеччини. Він відновив зв’язки з офіцерами колишньої київської «Оберкоманди». Р. Смаль-Соцький вказував: «До міністерства справ закордонних ідуть від гетьмана якісь нитки, бо його інформації щодо відношення німців до України в дечому вірні».

Шукає Павло Петрович і вихід на великі банківські фірми Англії, Франції та США. Він розуміє, що велика політика може принести великі гроші.

У той же час Біскупський є членом Ради Російського монархічного об’єднання, а згодом стає прем’єр-міністром «уряду» самозваного царя Росії Кирила Володимировича Романова.

Із червня 1920-го Скоропадський намагається зав’язати контакти з кримським режимом генерала Врангеля та разом з «чорним бароном» поділити Україну. Влітку 1920-го «Русская армия» Врангеля вирвалась із Криму й почала наступ на Катеринослав і Юзівку. У Скоропадського з’являється нова надія повернутись у владу вже під протекторатом Врангеля.

Про Врангеля Скоропадський ще наприкінці 1918-го скаже, що з оточення Денікіна Врангель «…найбільш мені симпатичний та здібний». У 1920–1921 роках Скоропадський підтримує і постійне листування з М. Могилянським, який намагався налагодити контакт Скоропадського з Врангелем. Серед української політичної еміграції в Парижі створюється «Український національний комітет», до якого ввійшли Скоропадський і члени його колишньої адміністрації Могилянський, Цитович, Максимов, Моркотун та інші. За ініціативи однодумця Скоропадського генерала Біскупського розроблялися плани нового походу проти більшовиків силами білих, Німеччини й Угорщини. Представниками Скоропадського з німецьких та вранґелівських спецслужб було підписано угоду про співробітництво, за якою білі визнавали самостійність України під проводом «Генеральної управи» архікнязя Вишиваного-Габсбурґа.

У вересні 1920-го Моркотун як голова «Українського національного комітету» звертався до генерала Врангеля з пропозицією політичного союзу. Врангель згадував, що прийняв місію УНК — «супротивників самостійної політики України», на чолі з Моркотуном, яка була «…дружньою нам організацією, що має деякі зв’язки як на Заході, головним чином у Франції, так і в Україні, і до того ж здатна бути використаною як противага українцям-самостійникам… Комітету було надано і деяку матеріальну допомогу.

1 ... 98 99 100 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Павло Скоропадський — останній гетьман України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Павло Скоропадський — останній гетьман України"