Читати книгу - "Піти й не повернутися"

крикнула вона старшій, а сама, не роздягнувшись, почала прибирати біля припічка: чавунці — на припічок, цеберку — до порога, віник — у куток.

За столом почав натужно кашляти Сотников. Вона покосилася на нього, нахмурилася, але змовчала, прибираючи і далі, — смикнула брудну фіранку над діркою підпічка. Рибак устав. Здається, він дав маху — поводитися з нею, мабуть, слід було суворіше, з цією сварливою, роздратованою бабою.

— Даремно, тітко! Ми до вас по-доброму, а ви сваритеся.

— Хіба я сварюся? Коли б я сварилася, вашої б і ноги тут не було. Цитьте ви, холери! Вас ще не вистачало! — шикнула вона на дітвору, що терлася біля занавіски. — Галю, візьми Льоника, сказала! Льоник, наб'ю!

— А я, мамочко, палтизанів дивитися буду.

— Я тобі подивлюся! — погрозливо ступила вона до перегородки, і діти позникали. — Партизани! Одне тільки звання — партизани. Краще б уже вдома сиділи.

Рибак пильно стежив за нею, розмірковуючи, чому вона така розлютована, ця Дем'яниха. В голові його пролітали найрізноманітніші думки: дружина поліцая, якась рідня їхня чи, може, скривджена чим за Радянської влади? Але, поміркувавши, він одкинув ті здогади — усі вони не дуже підходили до гіркого життя цієї жінки.

— А де твій Дем'ян? — раптом запитав Рибак.

Вона розігнулася і якось насторожено, майже боязко подивилася на нього.

— А ви звідки Дем'яна знаєте?

— Та вже знаємо.

— Чого ж тоді питаєте? Хіба тепер жінки знають, Де їхні мужики? Покидали, от і живи як хочеш.

Вона узяла з порога віник і почала замітати біля печі. Всі її різкі й широкі рухи свідчили про злість і неспокій. Рибак сидів, не знаючи, як, зрештою, підступитися до цієї Дем'янихи з тією розмовою, заради якої він і чекав її.

— Тут, бач, тітко, товариш теє…

Вона знову розігнулася, зиркнула на Сотникова в кутку. Той ворухнувся, спробував підвестися й хворобливо застогнав. Дем’яниха на мить знерухоміла з віником у руках. Рибак подався до товариша.

— Ось бачиш, погано йому, — сказав він.

Сотников хвилину корчився від болю в нозі, зціпивши зуби, щоб не стогнати, обіруч тримався за коліно.

— Холера, присохла, мабуть.

— А ти не смикайся, лежи. Тебе ж не женуть.

Поки Рибак примощував ногу уздовж лави, Дем'яниха супилася, та дедалі різкуватий вираз її стомленого обличчя став м'якшати.

— Підкласти щось треба, — сказала вона і пішла за перегородку, звідки незабаром винесла стару, з клоччям сірої вати, тілогрійку. — На, м'якше буде. «Так, — подумав Рибак. — Це вже інша річ. Може, ще й подобрішає ця злісна жінка». Сотников підвівся, вона поклала тілогрійку в куток під його голову, і він, покашлюючи, зразу ж ліг знову. Дихання його, як і раніше, було часте й трудне.

— Хворий, — уже іншим тоном, спокійно сказала Дем'яниха. — Жар, напевне. Он як палає.

— Це мине, — махнув рукою Рибак. — Це не страшно.

— Авжеж! — гнівалася жінка. — Вам усе не страшно. І стріляють у вас — не страшно. Нічого не страшно. А нам… Зілля треба зварити, напитися, пропотіти. А то он кладовище поблизу.

— Кладовище не найгірше, — крізь кашель сказав Сотников.

Він якось недобре пожвавішав після короткого забуття, певно, від температури, чи що. Рибак просто не впізнавав його: надто почервоніле обличчя, лихоманковий блиск очей і якась неприродна поривчастість у його рухах.

— Що може бути ще гірше? — запитала Дем'яниха, забираючи зі столу миску. — Напевне ж, у пекло не вірите?

— Ми в рай віримо, — сказав Рибак.

— Дочекаєтесь раю, аякже.

Господиня забрязкала заслінкою, полізла в піч, почала шурхати там чавунами. Однак схоже було, що вона уже спокійнішала, навіть добрішала. Рибак відчував те і думав, що, може, якось усе ще й уладнається.

— Теплої б води рану обмити. Поранили його, тітко.

— Та вже ж бачу — не собака вкусила. Он цілу ніч коло Старосілля бахкали, — повідомила вона й обіперлася на рогач. — Кажуть, одного поліцая підстрелили. Невідомо чи виживе.

— Поліцая?

— Ну.

— А хто казав?

— Баби казали.

— Ну, якщо баби, то правильно, — усміхнувся на кінці лавки Рибак. — Вони усе знають.

Дем'яниха злісно озирнулася від печі.

— А що, ні? Мабуть, знають. Ви ж питаєтесь, бо не знаєте.

Вона подала їм воду в чавунчику, скинула кожушок і ступила за ширмочку до дітвори.

— Ну, ви уже самі. А то не вистачало мені ще підштаники вам знімати.

— Гаразд, гаразд, — погодився Рибак і ступив до Сотникова. — Давай валянок знімемо.

Сотников стиснув зуби, вчепився руками за лавку, і Рибак сяк-так стягнув з його ноги закривавлений мокрий валянок. Далі потрібно було зняти штани, і Сотников, покривившись, витиснув:

— Я сам.

Було нестерпно боляче, і все ж він, розстебнувши, зсунув до колін теж закривавлені штани. Серед підсохлих кривавих потьоків на його тілі Рибак побачив нарешті ранку. Вона була зовсім невеличка, припухла, з синюватим обідком