Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

на карб шановний промовець, а саме — того переступу, що я жінка. Обмежусь лише побажанням, аби на моєму місці стояло якнайбільше жінок розумних, путящих і якнайменше чоловіків, що є невігласами, попри свою мужність і свою досвідченість».

(Тут її мову переривали громоподібні тривалі оплески).

Втім, сьогодні величність уявної сцени якось не проймала Емілі. Дійшовши до речення: «Однак жіночість, панове, не єдина моя провина…» — вона чи не з відразою обірвала потік уявлень і думок, пов’язаних з леді Тревеніон. І знову взялася розмірковувати про матір Ільзи, при чому плутала подробиці ТІЄЇ події з вигаданими деталями свого «Вовкулаки з криниці», воднораз переживаючи неприємні, ба навіть болісні фізичні відчуття.

Очі пекли. Тремтіла від холоду, хоч день був спекотний, справжній липневий день. Вона все ще лежала на ліжку, як увійшла тітка Елізабет — увійшла з запитанням, чому Емілі не пішла на пасовище забирати корів.

— Я… я не знала, що вже так пізно… — відповіла збентежена Емілі. — Мені… голова болить, тітко Елізабет.

Тітка Елізабет відслонила фіранку й придивилася до обличчя небоги. Зауважила нездоровий рум’янець на щічках, помацала пульс, після чого веліла їй залишатися в ліжку, а Перрі негайно відрядила по доктора Барнлі.

— Ймовірно, це кір, — як завжди, шорстко і навпростець мовив доктор Барнлі, оглянувши дівчинку. — Нині в Гусячому Ставі доволі сильна епідемія. Могла вона десь підхопити заразу?

— Діти Джиммі Белла були тут пополудні десять днів тому. Емілі з ними бавилася; вона завжди водиться з людьми, з якими не може мати нічого спільного. Та я нічого не чула про епідемію.

Джиммі Джо Белл, запитаний про хворобу, зізнався, що його «найменший» зліг від кору на другий день після гостини в Місячному Серпі. Жодних сумнівів щодо недуги Емілі не залишалося.

— Таке враження, наче кір злоякісний, — зауважив доктор. — У Гусячому Ставі було чимало смертельних випадків. Але щодо Емілі — гадаю, немає причин для серйозних побоювань. Тільки мусить лежати у ліжку, в теплі, а в покої має бути півтемрява. Ранком зайду її провідати.

Три дні стан Емілі не викликав особливої тривоги. Адже кір є недугою, що нею «мусять» перехворіти всі діти. Тітка Елізабет сумлінно доглядала небогу і спала на софі, котру веліла перенести до дівчачого покою.

Незважаючи на те, а може, саме тому, як думала тітка Елізабет, Емілі поступово ставало гірше й гірше, на п’ятий же день погіршення набуло небезпечного характеру. Гарячка посилювалася, дитина почала марити. Доктор Барнлі був серйозно занепокоєний, вергав громи, хоч ніхто ні в чому не завинив, приписав якісь нові ліки.

— Я мушу їхати до Шарлоттетауна, — повідомив лікар, — викликають до хворого з запаленням легень. Тяжка форма! Повернуся ввечері. Емілі дуже неспокійна. Мабуть, реакція на сильну гарячку. А що за маячню вона верзе про якусь Велительку Вітрів?

— Хіба я знаю? — з тривогою відказала тітка Елізабет. — Вона безупину верзе щось подібне, навіть коли є цілком здоровою. Аллане, скажи мені — це дуже небезпечно?

— Кір такого роду часто буває небезпечним. Не подобаються мені деякі симптоми: от, висип має бути вже помітним, а тим часом на тілі жодної плямки, жодного сліду. І температура є надто високою… Втім, рано заламувати руки. Якби я вважав, що Емілі загрожують серйозні ускладнення, то не їхав би до міста. Бережи її від будь-яких хвилювань, старайся задовольняти всі її примхи — таки не подобається мені це маячіння. Вона справляє враження чимось приголомшеної, чимось дуже пригнобленої… Чи мала вона останнім часом на серці якийсь тягар?

— Не знаю, не помічала нічого такого, — відповіла тітка Елізабет. І раптом з гіркотою усвідомила: вона взагалі небагато знає про те, що діється в душі племінниці. Та Емілі й не звірилася б їй у своїх почуттях, надіях і прагненнях.

— Емілі, скажи, що тебе мучить? — лагідно спитав доктор Барнлі. Й обережно взяв її тремку, вологу руку.

Емілі поглянула на нього дикими, палючими очима.

— Вона не могла це вчинити… Не могла це вчинити…

— Авжеж, не могла, — недбало погодився доктор. — Не журись: вона цього не зробила.

І самими очима телеграфував Елізабет: «Що це означає?» — однак Елізабет лише похитала головою — мовляв, не розумію.

— Про кого ти говориш, люба? — спитала тітка. То вперше вона звернулася до небоги «люба».

Та Емілі вже непокоїлася іншим:

— Криниця братів Лі стоїть розкрита. Хтось може туди впасти. Чому пан Лі не заб’є її дошками?

Доктор Барнлі залишив Емілі з Елізабет, яка силкувалася заспокоїти її, принаймні щодо криниці, а сам вирушив до Білого Хреста.

Однак перед тим лице в лице зіткнувся з Перрі.

— Як почувається Емілі? — спитав хлопець, на бігу хапаючи доктора за рукав.

— Не докучай мені, я поспішаю, — пробурчав лікар у відповідь.

— Ви скажете, як почувається Емілі, або я вчеплюся у ваше вбрання — та так, що від нього залишаться самі клапті, — пригрозив Перрі з глухою затятістю в голосі. — 3 тих підстаркуватих панянок не можна видобути жодного путнього слова. Ви мусите мені сказати…

— Емілі хвора, але не думаю, що зараз є підстави для серйозних побоювань, — проказав доктор і вивільнився з хлопцевих рук.

— Ви мусите поставити її на ноги. Якщо з нею трапиться лихо, то я кинусь в озеро. Щоб ви знали! — застеріг Перрі.

Цілу ніч він просидів, стиснувши кулаки, — наче пильнував Емілі на відстані, оберігав її від незримої небезпеки.

Елізабет Муррей гляділа Емілі до другої години ночі, після чого її змінила Лаура.

— Трохи заспокоїлася, — мовила сестрі тітка Елізабет. — Хотіла б я знати, що її точить. А щось таки точить — це поза сумнівом. Тут не звичайне маячіння. Все повторює жалісним, благальним голосом: «Вона не могла вчинити цього, не могла,