Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

іншої, бо та інша таким чином стала вільною, до гамазею зайшов Осман Вук. Вигляд у нього був серйозний.

— Ви чули про коменданта Авд-агу? — запитав він.

— Чули, богу дякувати! — радісно відповів Махмут.

— Не гоже радіти з чужої смерті, — дорікнув йому Осман. — Який він не був за життя, тепер він мертвий, і годиться сказати: нехай земля йому пером.

— Я й радію, що можу сказати: нехай земля йому пером! Хвилину тому Ахмет питає: хто вбив його? А я кажу: милість божа. Дозолив і богові, і людям.

— Кажуть, що його вбив Бечир Тоска. Але як Бечир міг знати, коли він повертатиметься?

Осман глипнув на мене, його очі були холодні й сірі. Сказав, мов погрожував, а не схилявся перед неминучістю:

— Бог так захотів. Чи така його лиха доля.

Тоді, в ту мить, я був певний, що саме він убив Авд-агу. Досі я запитував, тепер я знав точно. Це я збагнув із звичайних, але не його слів, з грізного застереження, яке почулося в його голосі, з холодного блиску звужених зіниць, з думки, яка виникла в мені без тіні сумніву, Наче з його і мого мозку вихопилося два промені й схрестилися, коли ми думали про те саме. Між нами більше не було таємниці.

І відразу після того він сказав Махмутові, що сьогодні, привезуть ще кілька в'юків вовни і треба приготувати мотузки та мішковину.

Я дивився йому вслід, щоб побачити, який вигляд має вбивця в мирний час (на війні ми їх називали героями).

І не помітив нічого особливого: поставний, спокійний, буденний, діловитий, заклопотаний сьогоднішніми справами, вчорашнє його не цікавить. Не знаю, що в нього на душі, але я не сказав би, що він чимось перейнятий чи думає про вбитого. Якщо й думає, то із задоволенням: зроблено важливе діло, усунуто серйозну перешкоду, у нього над головою більше не висить загроза.

Якби об'єдналися десять таких безоглядних людей, вони заволоділи б світом. Величезна більшість — слабаки, як оце я. Що б ми вдіяли проти них?

Махмут здавався жорстоким, насправді ж він був не такий. Простосердий, як дитина, він майже танцював од щастя, яке йому принесла чужа біда, і дякував забутому богові, що звільнив його від напасті, якої він сам не міг спекатися. Осман більше покладається на свою спритність, ніж на боже провидіння, він не чекає покірно, коли випадок допоможе йому, а нещадно рубає вузли, які сплітаються навколо нього, і спокійно простує далі.

Не він сам убив, але це його справа. Хто зна, скільки посередників було між ним і смертю, якої він зажадав. Між його наміром, який визначив ту смерть, і тим останнім, який натиснув курок, стоїть цілий ланцюг невідомих людей. Той останній, може, ніколи й не чув про Османа. Але без Османа Авд-ага ще був би живий. Осман — його лиха доля.

Коли я рушив іти, він гукнув мені навздогін:

— Шех-ага хотів тебе бачити. Сказав, щоб ти негайно зайшов до нього.

Я йшов вулицею, опустивши голову і обминаючи людей, щоб не чути розповідей про мертвого Авд-агу. Я взагалі не хотів би думати про нього, але думаю безперестанку.

Він більше не з'явиться в кінці вулиці, високий, згорблений, з важким поглядом, який усе пронизує, ніколи більше не перестріне мене, щоб запитати, про що я розмовляв із старим Омером Сараною, а я не буду прокидатись вранці з похмурим настроєм через те, що вдень я знову зустрінуся з ним.

І все-таки я не відчуваю радості, мене мучить думка: а чи не я його вбив?

Я хотів позбутися страху й небезпеки, але смерті йому не бажав.

Боячись запізнілого каяття, я немилосердно допитувався сам у себе: чи все-таки в глибині душі я не чекав саме такого порятунку? Бо який інакший він міг бути? Чи міг Осман переконати Авд-агу, підкупити його, залякати? Звичайно, ні. Авд-ага відкинув би все із зневагою. Що ж тоді залишалося напористому Осману Вукові? Покладати надію на щастя і божу милість, як він кепкував, думаючи про вбивство? Ні, це не в Османовому дусі. Розв'язку він знайшов у тому, що вчинив, іншого виходу не було. Ні для Османа, ні для Авд-аги. Якби Авд-ага був розумніший, злякався б; якби був нечесний, узяв би гроші; якби був легковажний, махнув би на все рукою. Але він був такий, який був, і стримати його могла тільки смерть. А змислити смерть міг лише Осман.

І я це розумів, знаючи їх обох. Чого ж у такому разі я хотів, на що розраховував?

Порпаюся в собі, спотикаюся, шукаю той прихований замір і не знаходжу, упевнений, що його й не було в мене. Іншої розв’язки не могло бути, зараз я це бачу, але я не подумав про неї раніше. Мусив подумати, але не подумав.

Невже людина може настільки приспати своє сумління? Невже вона може обірвати думку, як нитку, аби тільки не думати про наслідки. Як видно, може. Інстинкт самозбереження захищає нас повним забуттям, рятуючи від докорів сумління. Я все віддав у чужі руки, в руки Османа, щоб він сам шукав виходу, без мене, без моєї участі!

Якщо це так, — а іншого пояснення нема, — то людина досить-таки паскудне створіння, навіть коли вона не усвідомлює наслідків своїх дій. Бо не хоче їх усвідомлювати!

Проте хитрий інстинкт усе-таки домігся свого: хоч я трохи й розкис та занудив світом, але не відчуваю тут особистої відповідальності. Я не можу бути відповідальний за те, чого свідомо не думав і не вирішував. Мені навіть прийшло на думку, що все могло статися й без мене (укотре вже так!), адже Осман і сам знав про розслідування Авд-аги. Неймовірно було б, щоб він чекав, доки я зверну його увагу на це, і тільки тоді став думати про оборону.

Так моя упереджена думка, моя невідступна захисниця, шукала все нових полегшувальних обставин для мого сумління.

Коли я розповів Тияні про смерть Авд-аги, вона сказала роздратовано:

— Які дурні люди! Чинять зло, щоб їм заплатили злом.

А колись вона казала: «Які нещасні люди».

Тепер вона вірить, що за кожне зло людину чекає відплата. Не може й не бажає думати інакше, коли створює своє родинне вогнище.

Одна смерть, а скільки різних суджень! І нікого не хвилює сама смерть, важлива тільки думка про неї.

Шех-ага Сочо пропонує мені їхати з ним до Венеції. Тому що молодій людині треба побачити більше світу, тому що він мав би товариство і тому