Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

трохи і запізнитися. Вона обійшла будинок і ввійшла крізь службовий вхід до кімнати для зберігання архівів. Сіла за комп’ютер, де була система пошуку. Слова «Коді Іллінойс», «книгарня» і «місцеві автори» дали їй змогу легко знайти статтю, що побачила світ наприкінці червня 1994 року.

В ОРФЕЙСЬКІЙ КНИГАРНІ

ВШАНОВУЮТЬ АВТОРІВ ГЕМПТОНСА

Два тижні тому приміщення орфейської книгарні збільшилося на невеличку кімнатку, присвячену виключно місцевим авторам. Цю ініціативу із захватом зустріли автори, які відразу ж помістили там свої творіння, сподіваючись, що про них дізнається читач. Власник книгарні, Коді Іллінойс, змушений був брати на продаж лише по одному примірнику кожної книжки, а то місця для всіх не вистачало.

Стаття була ілюстрована світлиною, де Коді позував коло дверей, що провадили до тієї комірчини, а над дверима було випалено на дерев’яній табличці: «АВТОРИ НАШОГО КРАЮ». Усередині було видно, що стіни геть заставлені книжками й текстами в обкладинках. Анна взяла лупу й уважно розглянула кожну палітурку; там вона побачила текст, де на обкладинці великими літерами було написано: КІРК ГАРВІ «ТЕМНА НІЧ». І тоді вона зрозуміла, що мер Ґордон узяв ту п’єсу в книгарні.

*

Островскі повернувся до готелю «Озерний» після прогулянки в парку. Ніч була тепла. Коли проходив вестибюлем, службовець поспішив йому назустріч.

— Пане Островскі, вже кілька днів на ваших дверях висить табличка «НЕ ТУРБУВАТИ». Я хотів би поцікавитися, чи все у вас гаразд.

— Я навмисне повісив її, — відказав Островскі, — бо в мене триває творчий процес. Мене не турбувати під жодним приводом! Мистецтво — це явище, яке неможливо уявити.

— Авжеж, пане. Може, бажаєте, щоб вам принесли рушників для ванної? Чи косметичних засобів?

— Ні, друже мій. Дякую за вашу турботу.

Островскі піднявся в свій номер. Йому страшенно подобалося бути актором. Він почувався на місці. Враження було таке, наче він заліз нарешті у свою справжню шкуру. Відчиняючи двері, він весь час повторював: «Dies irae, Dies irae...». Увімкнув світло: вся стіна була обліплена статтями про зникнення Стефані. Зупинився й довго їх вивчав. І ще додав кілька. Потім сів за столом, розгорнув папір для нотаток і глянув на світлину Меґан. Поцілував скло і сказав: «Тепер я вже письменник, люба моя». Узяв ручку і написав: «Dies irae. День гніву».

За кілька кілометрів звідтіля, в кімнаті мотелю номер сімнадцять, де тепер мешкали Аліса зі Стівеном, щойно вибухнула сварка: Аліса хотіла повертатися додому.

— Я повернуся до Нью-Йорка, хоч з тобою, хоч без тебе. Не хочу більше сидіти в цьому вбогому готелі, не хочу цього жалюгідного життя. А ти нікчема, Стіві. Я знала це від самого початку.

— То забирайся відціля! — відтяв Стівен, який сидів за ноутбуком і намагався будь-що написати першу статтю для електронної версії часопису.

Алісу зачепило, що він так легко відмовляється від неї.

— А ти чому не повертаєшся до Нью-Йорка? — запитала вона.

— Мені треба написати про цю виставу. Зараз саме пора.

— Брешеш, Стівене! Ця вистава ніщо! Ти називаєш театром те, що Островскі плигає на сцені в самих трусах?

— То їдь собі.

— Я візьму твоє авто.

— Ні, ти поїдеш автобусом! Викрутишся якось!

— Як насмілюєшся ти розмовляти зі мною таким тоном, Стіві? Я що, худобина якась? Що це з тобою сталося, та? Адже іще недавно ти ставився до мене, як до королеви.

— Послухай, Алісо, в мене серйозні неприємності. Я можу втратити посаду головного редактора у зв’язку з цією історією з кредитною карткою.

— Тебе тільки гроші цікавлять, Стіві! А в коханні ти геть не тямиш!

— Авжеж.

— Я все розповім, Стіві. Якщо ти відправиш мене до Нью-Йорка саму, я про все розкажу Скіпу Налану, всю правду викладу. Про те, як ти ставишся до жінок. Про насильство, якого я зазнавала від тебе.

Стівен не звертав на неї уваги. Угледівши ключі, що лежали на столі, вона вирішила вхопити їх і втекти. Кинулася до столу і вигукнула:

— Я знищу тебе, Стівене!

Та не встигла вона добігти до дверей, як Стівен ухопив її за коси і сіпнув назад. Вона страшенно залементувала. Він жбурнув її до стіни і дав добрячого ляпаса.

— Нікуди ти не поїдеш! — крикнув він. — Завдяки тобі я влип у лайно, і ти будеш у ньому зі мною!

Вона з жахом дивилася на нього. По щоках котилися сльози. Раптом він узяв її обличчя в долоні.

— Вибач, Алісонько, — лагідно пробурмотів. — Вибач, я сам не тямлю, що роблю. Від цієї халепи я просто ошалів. Я знайду найкращий готель для тебе. Я все залагоджу. Вибач мені, любове моя.

У той час повз клятий сімнадцятий номер мотелю проїхало «порше», що прямувало до океану. За кермом була Дакота, вона сказала батькові, що йде до спортивної зали готелю, а сама взяла авто і втекла. Вона не знала, чи збрехала, чи, може, її просто зрадили ноги. Вона звернула на Овшен-роуд, а потім подалася до будинку, що колись належав її батькам і звався «Садом Іденів». Глянула на дощечку на брамі. Там, де було колись написано «РОДИНА ІДЕНІВ», тепер стояв напис «РОДИНА СКАЛІНІ». Вона обійшла огорожу маєтку, розглядаючи її крізь густе листя. Аж побачила дірку. Вона пролізла в неї, потім продерлася крізь живопліт. Галузки трохи подряпали її щоки. Перетнула моріжок і подалася до басейну. Там нікого не було. Вона мовчки плакала.

Дакота дістала з наплічника пластикову пляшчину, там була горілка з кетаміном. Вихилила її одним духом. Потім уклалася в шезлонг коло басейну. Наслухаючи, як заспокійливо хлюпоче вода, вона заплющила очі. Вона думала про Тару Скаліні.

Дакота Іден

Пам’ятаю, як я вперше побачила Тару Скаліні, це сталося в березні 2004 року. Мені було дев’ять. Ми обоє вийшли у фінал конкурсу читання слів за літерами в Нью-Йорку. І вмить стали друзями. Того дня жодна з нас не хотіла перемогти в конкурсі. Ми намагалися бути рівними: по черзі свідомо робили помилки в словах, що їх нам пропонував суддя. Кожній із нас він казав: «Якщо ви правильно промовите слово, то переможете!».

Та ми знай робили своє. Отак топталися по колу, аж за годину суддя оголосив переможницями обох. Ex aequo.[8]

Отак розпочалася наша дружба. Ми стали нерозлучні. За кожної нагоди ми линули одна до одної.

Тарин батько, Джеральд Скаліні, працював у трастовому фонді. Родина мешкала