Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

у величезній квартирі біля Центрального парку. Жили вони розкішно: мали водія, кухаря, дім у Гемптонсі.

На ту пору мій батько ще не став очільником «14-го каналу» і не мав таких статків. Велося нам незле, та ми були за тисячі світлових років від способу життя, який вели Скаліні. Мені було дев’ять років, і я вважала, що Джеральд Скаліні дуже люб’язний з нами. Він любив вітати нас у себе вдома, посилав свого водія, щоб той привіз мене погратися з Тарою. Улітку, коли ми бували в Орфеї, запрошував нас поснідати в них, у будинку в Іст-Гемптоні.

Хоч я була і маленька, та незабаром збагнула, що ті запросини диктувалися не так гостинністю, як поблажливістю. Він завжди давав це зрозуміти.

Часом запрошував нас до свого двоповерхового помешкання площею шістсот квадратних метрів коло Центрального парку, а як приходив до нас, то казав: «Ви гарно обладнали цю квартирку». Страшенно подобалося йому прийняти нас у своєму неймовірному маєтку в «Іст-Гемптоні», а потім прийти на каву до нашого скромного будиночка, який винаймали мої батьки в Орфеї й сказати: «А вона нічогенька, ця ваша хатинка».

Гадаю, мої батьки ходили в гості до Скаліні задля мого задоволення. Ми з Тарою просто обожнювали одна одну. Були дуже схожі: обидві добре навчалися, мали хист до літератури, запоєм читали книжки і мріяли стати письменницями. Цілими днями складали разом казки, записуючи їх то на аркушах паперу, то в родинному комп’ютері.

За чотири роки, навесні 2008-го, нам з Тарою було вже по тринадцять. Кар’єра мого батька різко стрибнула угору. Він здобув цілу низку підвищень по службі, про нього писали в спеціалізованих виданнях, і нарешті він отримав посаду керівника «14-го каналу». Життя наше відразу ж змінилося. Ми теж перебралися до величезного помешкання біля Центрального парку, батьки почали будувати дім для відпочинку в Орфеї, а я, на превелику втіху, почала відвідувати ту саму престижну приватну школу, що й Тара.

Гадаю, що Джеральд Скаліні почав трохи остерігатися мого батька. Хтозна, які там балачки велися в них у кухні, та незабаром Тара почала поводитися зі мною не так, як раніше.

Я давно вже казала Тарі, що мрію про ноутбук. Мені кортіло мати власний комп’ютер, щоб можна було тихенько писати собі тексти в спальні. Але батьки не хотіли його мені купувати. Казали, в маленькій вітальні стоїть комп’ютер, — у нас тепер була маленька вітальня й велика, — то я можу працювати на ньому, скільки мені захочеться.

Але мені кортіло працювати у себе в кімнаті.

У вітальні теж добре, незмінно казали мені батьки.

Тієї весни Тарі подарували ноутбук. Якраз ту модель, що хотіла мати і я. Здається, вона ніколи не переймалася тим комп’ютером. Але тепер страшенно хизувалася в школі своєю новою іграшкою.

Я намагалася не звертати на те уваги. Мене хвилювали набагато важливіші речі: в школі тривав конкурс творів, і мені хотілося подати туди свій текст. Тара теж хотіла, і ми разом працювали в шкільній бібліотеці. Вона писала в комп’ютері, а я мусила писати в зошиті, а потім усе переписувати ввечері у той комп’ютер, що стояв у малій вітальні.

Тара казала, що батькам надзвичайно сподобався її твір. Вони навіть попросили одного зі своїх друзів, відомого нью-йоркського письменника, щоб він поправив текст і взагалі допоміг їй із написанням. Коли мій текст був готовий, я прочитала його їй, перш ніж подати на конкурс. Вона кивнула і сказала, що це «непогано». Тоном, у якому мені відразу ж вчувся голос її батька. А як скінчила свій твір, то не захотіла показати його мені.

«А то ти ще спишеш у мене», — пояснила вона.

На початку червня 2008 року відбулася урочиста церемонія в шкільному актовому залі, під час якої оголосили лауреата конкурсу. На превеликий мій подив, тим лауреатом стала я.

Через тиждень Тара заявила, що в неї вкрали комп’ютер. У коридорі школярі мали окремі шафки, що замикалися шифровими замками, і директор школи звелів перевірити всі наплічники і шафи учнів нашого класу. Коли черга дійшла до мене, на превеликий мій жах, у присутності директора і його заступника в моїй шафі виявили Тарин комп’ютер.

Здійнялася страшенна буча. Директор викликав до кабінету мене і моїх батьків. Я присягалася, що не брала того ноутбука, та докази були проти мене. Двічі приходили на ті зустрічі Скаліні, вони були вражені. Я й далі протестувала, казала, що не винна, та мене притягли до дисциплінарної комісії. За її вироком, мене на тиждень виключили зі школи і примусили виконувати громадські роботи. Всім, хто хотів її слухати, Тара казала, що вона мені пробачила. Казала, якби я попросила, то вона дала б мені покористуватися тим клятим ноутбуком. Я знала, що вона бреше. Тільки вона знала шифр моєї комірки.

Я опинилася в глибокій ізоляції. Було дуже тяжко. Та я не поринула у відчай, навпаки, той випадок підштовхнув мене писати. Моїм притулком стали слова. Я часто усамітнювалася в шкільній бібліотеці й писала.

За кілька місяців щастя відвернулося від родини Скаліні. У жовтні 2008 року страшенна фінансова криза безпосередньо зачепила і Джеральда Скаліні, який внаслідок цього втратив більшу частину своїх статків.

Джесс Розенберґ

Вівторок, 22 липня 2014 року

За чотири дні до прем’єри

Коли того ранку ми з Дереком зустріли Анну в архівній кімнаті «Орфея кронікл», вона переможно всміхалася. Я глянув на її радісне обличчя й простягнув каву, що приніс для неї.

— Бачу, ти натрапила на слід, — сказав я їй.

Анна з таємничим виглядом кивнула і показала нам статтю про книгарню Коді, датовану 15 червня 1994 року.

— Погляньте на світлину, — сказала вона. — Праворуч, на стелажі, можна побачити примірник «Темної ночі». Отож цілком можливо, що мер Ґордон купив її в книгарні.

— На початку червня, — підсумував Дерек, — мер Ґордон подер Кіркову п’єсу. А потім роздобув той текст у книгарні. Навіщо?

— Цього не знаю, — відказала Анна. — Зате вбачаю зв’язок поміж п’єсою, яку готує зараз Кірк Гарві у Великому театрі, й Джеремі Фолтом. Учора після вечері з друзями я зайшла до комісаріату і частину ночі провела за пошуком у базі даних. У Джеремі Фолта був син, що народився незадовго до його смерті. Я знайшла ім’я його матері, вона зветься Вірджинія Паркер.

— Та й що? — запитав Дерек. — Це ім’я тобі каже про щось?

— Ні, але я розмовляла