Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Розвернувшись, підняв меч і встромив лезо глибоко ворогові у груди. Спалахнула блискавка і крізь червоне марево, я побачив маленьку фігурку на вершині могильника.

Даная! То була вона! Вона стояла там, абсолютно гола, шкіра її була всіяна якимись дивними символами.

Я не бачив обличчя дівчини, та відчував її страх

Раптово, вона підняла долоню і в ній з'явився довгий чорний кинджал.

Я рвонув вперед. Дейнід з розмаху влетів у стіну.

Нас відкинуло і я впав на землю. Підскочивши на ноги, знову спробував пройти крізь цю червону перепону – нічого не виходило!

Я намагався знову і знову.

– Айване! Айване, прошу, допоможи мені! – пролунав в голові голос відьми.

Піднявши очі, я побачив, як гостре тонке лезо входить у груди дівчини.

Час ніби зупинився для мене.

Я перестав усвідомлювати де я і хто я. Увесь мій світ звузився до каштанової дівчини, що встромила кинджал собі в серце.

Я не чув, як мене кличе Арман, не бачив закляття відьми, що летіло в спину.

Все, що я відчував – це нестримна, неймовірна лють.

Я навіть не помітив, як руки перетворились на величезні червоні лапи з довгими кігтями. Не усвідомлював, що моє тіло змінилося. Що за спиною розкрилися червоні крила із гострими, наче лезо шипами.

Вчепившись пазурами у Криваву стіну, я рвав її знову і знову, і стіна розійшлася.

Над могильником пролунав страшний звіриний рик – і я з подивом зрозумів, що цей звук вирвався з моєї пащі.

В мене летіли закляття, та вони відскакували від товстої шкури, не завдаючи мені жодної шкоди.

Розум заволокло червоною пеленою. Я не розвізняв чию плоть рву на частини. Ще! Ще!

– Вони її вбили! Вбили! Смерть, смерть, всім смерть! – билося в голові.

Крики, агонія, стогони, розірвані тіла – все злилося для мене у безумну какофонію.

Раптово запала тиша.

Більше ніхто не кричав.

Та серце моє пекло вогнем. Я злетів вище й опинився поряд з маленькою фігуркою, що лежала на чорній землі.

Мої руки знову стали моїми руками. Схопивши руків'я кинджала, витягнув його із грудей відьми.

Втім, це нічого не змінило.

Очі дівчини були закриті, а руки плітями повисли вздовж тіла.

Я щосили притис її до себе, качаючи, наче малу дитину.

– Ні, Даная, ні… – повторював – Ти не можеш вмерти, не можеш! Я тебе кохаю! Я так тебе кохаю!

Дракон всередині мене дико заричав.

Він знав те, чого не знав я. Він з самого початку знав, що відьма наша. Що вона наша справжня любов. Істинна любов. Одна на все життя.

Якби я тільки дізнався раніше, хто я насправді!

Я все більше занурювався у глибини відчаю, коли в голові зазвучав незнайомий голос:

– Твоя кров – її кров, твоє життя – її життя, твоє серце – її серце.

В грудях росла тепла хвиля енергії. Я притис Данаю ближче, і тихо повторив почуті слова.

Я повторював їх знову і знову, наче люди, що моляться своїм богам у храмах.

В якийсь момент, відчув, як енергія з мого серця потягнулася до серця дівчини.

Спершу синьо-біле світло охопило груди Данаї, а потім і все тіло. Чим більше я віддавав, тим більшим ставав мій власний резерв.

– Моє серце – твоє серце, Даная! Живи!

Звідкись почувся рик, та я не звернув на нього увагу.

Тепер яскраве світло охопило нас обох щільною стіною, і поступово розтікалася навколо, проникаючи у самий могильник.

Відірвавши погляд від обличчя дівчини, побачив, як внизу росте чорна прірва, із середини якої, у наш світ рвалося страшне зло.

Та я не відчував страху. Роззявлені пащі й довгі кігті тіней билися, вили, кричали, але не могли перетнути синю перепону. Поступово прірва ставала все меншою, а сяйво навколо нас таким сліпучим, що дивитися на нього стало просто неможливо.

Я заплющив очі й поринув у чисте світло, що сповнило кожну клітинку мого тіла.