Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

46

Не можна.

© Кирило Бойко

- Не можна, - різко кидаю я.

Знала б Варя, з якими труднощами видихаю це довбане заборонне слово. Ненависне. Задушливе. Болісне. Намагаюся переконати себе, що тільки воно і залишилося у нас. Але ж це неправда. Сука, звісно ж, неправда.

"Варя веліла передати, що любить тебе..."

І ось вона поруч. Поруч зі мною. За відчуттями, не менше чверті години минуло, а я все не можу повірити в те, що все відбувається в реальності. Свідомо ж захищав себе від зустрічей. Розумів, що якщо побачу, не вивезу. І начебто за три тижні встиг підлататися, якось змиритися з поточним становищем і накопичити те, чого в мене ніколи не було - терпіння. Куди все це зараз поділося? Як я маю все розрулити, якщо відтоді, як подивився на Любомирову, навіть погляду від неї відірвати не здатен?!

Бачу, що її моя відповідь зачіпає. Але... Вона посміхається.

- Чому не можна? Хто тобі не дозволяє?

Дражнить мене у своїй звичайній центуріонівській манері, а потрапляє ж у саму точку. І знову мені нічим дихати. Знову зупиняється віддане їй серце. Шкода, ненадовго. Коли знову зривається, фізично боляче стає. Здається, весь простір тільки воно забиває. Жодного грьобаного вільного міліметра не залишає. Як тут дихати, якщо все перекрито? Здохнути простіше. Якби я тільки вмів здаватися.

Насправді за танець нас, безумовно, ніхто не розіпне. Можна було б зробити це справді в межах пристойності. Але, чорт забирай, я ж собі не довіряю! Якщо доторкнуся, існує велика ймовірність, що весь контроль на хрін полетить. Ось тому не можна. Але Любомировій це пояснити складно.

- Не смішно, Центуріон.

- Дуже смішно!

Сама ж не посміхається. Блиск в очах набуває іншого відтінку. Боляче їй. Мені, блядь, теж. Адже приймаю. Її всіляко вберегти намагаюся, але Варя ж не розуміє.

Доведеться бути покидьком.

- Просто не хочу. Так зрозуміло?

Усі реакції загальмовані. Бачу лише її обличчя. Воно стає сумним. Закушуючи губу, Любомирова намагається повернути собі самовладання. А мені, блядь, вкотре хочеться наплювати на все і просто обійняти її. Тисну пляшку до тремтіння в перенапружених м'язах. По них же нова порція жару повзе, поки в якийсь момент не приходить заціпеніння. Рятівний параліч. Шкода, вельми короткочасний.

Бо коли Варя зітхає, швидко облизує губи і відводить погляд у натовп, нутрощі розбиває суперечлива хвиля протесту.

- Ясно... Звісно... Я все розумію... - нібито бурмоче, але я якимось чином чітко чую не просто слова, всі інтонації розбираю. Ніякий шум, горлання, гуркіт музики не заважає. Заточений виключно на неї. - А як думаєш, цей хлопець мені підійде?

Завмираю інстинктивно, коли всередині мене розривається все, що встиг зібрати. Людський організм - геніальна система. Але знаєте, у чому неспроможність цієї чортової структури? У тому, що навіть якщо вистачить удару, перш ніж довбане серце повністю зупиниться, воно ще певний час за інерцією здійснює рухи і дає змогу повною мірою, повірте мені, відчути весь, матір вашу, біль.

Поки повертаю слідом за Варею голову, не дихаю.

- Саме те, - старанно вимовляю.

Кожен склад дається важко. І сам себе навіть не чую. Настільки голосно торохтить, тріщить і скрегоче все всередині мене.

- Що ж... - уривчасто вимовляє Варя. Перш ніж піднятися, дивиться мені в очі. Упевнений, що в цю секунду видаю всі свої почуття. Перекрити не здатен. Виливає все назовні. Повіки тремтять, але і їх опустити сил не вистачає. - Тоді я пішла... Запрошу... Побажай мені удачі...

- Удачі.

Гучний судомний видих з її боку. Розрив контакту.

Не обертаюся, щоб подивитися вслід. Не ворушюся в принципі. Суто прямо перед собою дивлюся. Поки в очах не виникає печіння, навіть не кліпаю. Повільно підношу пляшку до рота. Машинально ковтаю тепле огидне пійло. Стримано видихаю. Стискаю руки в кулаки. У грудях усе яскравіше горить. Захлинаюся. Переміщаючись, збираюся зчепити долоні і, упершись ліктями в барну стійку, запечатати ними рот, з якого рветься звіриний рев. У принципі, виконати цей рух вдається. І навіть затриматися на кілька секунд. А потім... До тями оговтуюся, коли вже рухаюся в натовпі людей. Потилиця Любомирової на прицілі. Тільки зараз помічаю, що її волосся знову світле. Ривками свідомість ловлю. Ні хріна в собі не впевнений. Але зупинитися не можу, доки не хапаю Варю за плечі, не розгортаю, не впечатую собі в груди... Натужно, з хрипом видихаю, наче від цього зіткнення нарешті кінчаюся. Так, блядь, безумовно, кінчаюся.

Стискаючи пальцями потилицю, не даю Любомировій відсторонитися і подивитися в очі. Пізніше усвідомлюю, що вона й не намагається. Видих її відчуваю. А потім, як ковзає долонями мені під руки - пробиває струмом. Мене хитає. Варю зі мною. Тільки їй-то точно пофіг. Обіймає, як раніше. З усіх своїх центуріонівських сил. Вириває ґрунт з-під ніг. Відлітаю.

Стоїмо в центрі натовпу, але наша склейка, звісно ж, ніяк не тягне на танець. Ініціюю розгойдування, щоб хоч якось виправдати цю близькість. Перед собою, перед іншими і, чорт забирай, перед нею. Інакше всі мої слова виглядають, як тупа балаканина. Та блядь же... В її очах саме так і виглядає. У будь-якому разі. Усе, що кажу - руйную діями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍