Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

прапорами. Барабанщики відбивали рівний ритм, з тисяч горлянок лилася та сама військова пісня. – Звідки вони взялися?!

– Невже ви не розумієте? Густав Адольф обійшов Бірштайн з півдня і об'єднався з Вільгельмом! – відповів Сойка, перекрикуючи шум. – Валленштайн чекає на нього з північного сходу, а він іде з південного заходу. З півночі, напевно, йдуть саксонці. Мудрий, хоробрий пан, воєнне мистецтво знає!

– Як ми тепер прорвемося?

– Ніяк. Принаймні, не по дорозі.

Не бачачи іншого виходу, вони рушили через поле вздовж дороги, молячись, щоб не натрапити на густий ліс і щоб жоден з коней не зламав ноги. Вони проїхали повз низку шведських загонів. Перші кілька хвилин вони бачили мушкетерів у жовтих куртках і шоломах-горщиках. Потім виріс ліс пік заввишки десять ліктів – це були готові до бою піші пікінери, одягнені в сталеві нагрудники, що йшли рівно, наче на параді, рівним кроком. Перед ними йшла колона артилерії – фальконети, які тягнули коні; чверть- і напівкулеврини, октави і нотшланги з обслугою. Час від часу повз них з гуркотом проносився кавалерійський загін або ескадрон. Всюди роїлося від блакиті та золота. А коли Шенк і його підлеглі піднялися на єдиний пагорб поблизу, вони побачили чорні змії колон, що з громом повзли по всіх навколишніх дорогах.

Спантеличений найманець мовчав. Він бачив багато армій, у тому числі й шведських, але ніколи не бачив їх у такій кількості. Він відчув страх перед силою, а шведи являли собою грізну силу – каральну, загартовану в боях, і яка просувалася дуже швидко. Їхній темп був таким, що юнак ледве міг у це повірити. Шведська армія була відома своїми блискавичними маневрами, але такого він ще ніколи не бачив.

Марш ускладнював пересування збірного загону Шенка, адже окрім того, що їм доводилося проштовхуватися, час від часу їх зупиняли надмірно завзяті шведські офіцери, підозрюючи в них шпигунів. Інгемар, який умів ладнати з ними, був тут на висоті. На жаль, кінь Ганса наступив на кротову діру і зламав або вивихнув ногу, як вони і боялися. Не маючи іншого виходу, вони залишили свого супутника і рушили далі.

Коли вони нарешті дісталися фронту армії, було вже далеко за полудень. Вершники перейшли в галоп. Шенк знав, що повинен наздогнати Катаріну до того, як ворожі армії зійдуться разом, інакше графиня буде втрачена назавжди. Ні про які слід не могло бути й мови – все було витоптано розвідкою і невеликими загонами. Помчали далі, а повітря навколо ставало все теплішим і теплішим, але не внаслідок весняного потепління.

Горіли сусідні села.

???

Вони стояли на вершині невеликого пагорба. Катаріна мовчала, розлючена, тоді як інші з жахом спостерігали за клубами диму, що виднілися на горизонті, і невеликими групами вершників, що з'являлися то тут, то там, схожими з цієї відстані на мурашок.

– Імперські, мабуть, йдуть із заходу", – невдоволено зауважив Світлий. – Величезна армія, пані, не має жодного шансу. Ми не будемо навіть намагатися, бо це все одно, що вбити себе, а парох сказав, що це гріх і той, хто це зробить, буде вічно горіти в пеклі, амінь.

– І що з того?

– Йдемо прямо на північ. Зараз, зараз, негайно. Бачите, пані, ті будівлі? Туди. Якби це були шведи, то ми б не повернули назад, бо вони ходять швидше.

– Зупинимося там на деякий час. Мені треба перевдягнутися у щось більш зручне. Бланшфлер, у тебе є з собою одяг?

– Звичайно, є, – відповіла дівчина, обурена тим, що Катаріна могла подумати інакше.

– Тоді ходімо.

Через кілька хвилин вони дібралися до будівель. Це була не ферма, як вони спочатку подумали, а покинутий заїжджий двір, власники якого,