Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

і стікають воском на вирізьблені вівтарі та плечі й розкриті долоні статуй. З ниток на балконах звисають довгі вервечки книжкових сторінок, що тремтять, наче хоругви, звільнившись від палітурок.

Посеред цього храму світла Закарі Езра Роулінз і Саймон Джонатан Кітінг приголомшено дивляться одне на одного й мовчать.

Упізнати її серед гостей вечірки в масках було легше, ніж він гадав. Розпочати розмову й поглибити. Запросити до свого готельного номера, зареєстрованого на вигадане ім’я.

Йому здавалося, що вона буде обережнішою.

Він очікував від цього вечора значно більшого.

Дістатися цього моменту було так просто, що це муляло йому, а надто тепер, коли вони опинилися далеко від вечірки з її балачками та музикою. Усе було дуже просто. Занадто просто впізнати її за допомогою бджоли, ключа й меча, які аж кричали та впадали в око на її шиї. Доволі легко розговорити її. Занадто легко відвести нагору, туди, де не було жодних свідків, окрім міста за вікном, та й те було поглинуте у свої турботи, щоб зауважити щось чи занепокоїтися чимось.

Усе було занадто легко, і ця легкість його непокоїла. Але тепер уже пізно.

Зараз вона стоїть біля вікна, хай навіть там не дуже є на що дивитись. Частина готелю з протилежного боку вулиці, клаптик нічного неба, на якому не видно жодної зірки.

— Ти колись замислювався щодо того, скільки там, зовні, живе історій? — цікавиться вона, притиснувши палець до шибки. — Як багато драм розгортається навколо нас простісінько цієї миті? Цікаво, якою б велетенською була книжка, якби записати їх усі? Мабуть, знадобилася б ціла бібліотека, щоб розповісти про один вечір на Мангеттені. Чи навіть годину. Хвилину.

Після цих слів йому здається, що вона знає, навіщо він тут, і саме тому все влаштувалося так легко, тож дозволити собі вагатися далі він не може.

Якась його частина хоче продовжити цей фарс, надалі грати цю роль і носити цю маску.

Він зауважує, що хоче далі вести розмову з нею. Її запитання відволікло його від головного, і тепер він думає про решту людей у цьому місті, про всі історії, якими просочена ця вулиця, цей квартал, цей готель. Ця кімната.

Але на нього чекає робота.

Він витягає з кишені зброю й наближається до неї.

Вона обертається і дивиться на нього з виразом обличчя, який він не може прочитати. Потім підіймає руку та кладе долоню йому на щоку.

Ще до вистрілу він знає, де її серце. Йому навіть не потрібно відводити погляд від її очей, цей рух такий натренований, що майже став автоматичним, ця навичка аж так доведена до досконалості, що він не повинен думати про неї, однак саме тут і зараз його дратує можливість не думати.

Уже за мить усе скінчено — одна його рука тисне на виріз її сукні, а друга на спину, щоб не дозволити їй упасти або вирватися. Звіддалік, якщо дивитися через вікно, ця сцена може видатися романтичною, а довга тонка голка, що протинає її серце, — непомітна деталь, що губиться в обіймах.

Він чекає, доки його дихання заспокоїться, а її стихне. Цього не стається.

Її серце й далі б’ється. Він відчуває його під пальцями — уперте й наполегливе.

Вона дивиться на нього, однак вираз її очей змінився, і тепер він розуміє: раніше вона оцінювала його. А тепер його оцінили й дали спокій, і її розчарування так само очевидне, як очевидно й те, що кров струменить по її спині, крізь його пальці, а серце під його долонею б’ється далі.

Вона зітхає.

Нахиляється вперед до нього, притискається своїм серцем-барабаном до його пальців, і її дихання, шкіра, вона вся здається такою неможливо живою в його руках, що він жахається.

Вона спокійно й буденно тягнеться вгору та знімає з нього маску, дозволяє впасти їй на землю і дивиться йому в очі.

— Я так невимовно стомилася від романтики мертвої дівчини, — зізнається вона. — А ти?

Доріан, здригнувшись, прокидається.

Він сидить у кріслі в капітанському закутку корабля на медовому морі. Намагається переконати себе, що готельний номер на Мангеттені був сном.

— Вам наснилося жахіття? — цікавиться Елінор з іншого боку каюти.

Вона поправляє свої мапи.

— У мене раніше траплялися нічні жахіття, то я їх записувала, складала в зірочки й викидала геть, щоб позбутися. Іноді це спрацьовувало.

— Від цього я ніколи не позбудуся, — каже їй Доріан.

— Іноді вони залишаються, — погоджується Елінор, киваючи. Вона вносить якісь зміни до золотавого шовку і знову складає мапу докупи. — Майже припливли, — каже дівчина й виходить на палубу.

Доріан ще якусь мить переймається спогадами про готельний номер, а тоді рушає за нею назирці. Бере запропонований Елінор заплічний мішок з кількома потенційно корисними речами, серед яких фляга з водою, однак дівчина каже, що, провівши стільки часу в меду, він певний час не відчуватиме ні спраги, ні голоду. У мішку лежить також кишеньковий ножик, мотузка й коробочка сірників.

Їй якось пощастило знайти для нього черевики, які сіли по нозі, — високі, з відворотами, вигляд вони мають дуже піратський. Вони майже зручні. У черевиках і пальті з ґудзиками-зірочками Доріан нагадує героя якоїсь казки. А може, це він і є.

Чоловік виходить на палубу й завмирає у своїх черевиках від прекрасного видовища.

Густий ліс вишневих дерев у пишному цвіту заповнив собою всю печеру аж до крайки води. Покручене коріння дерев зникає під поверхнею меду, а поодинокий цвіт опадає і плине за течією.

— Чарівно, — мовить Елінор.

— Чарівно, — погоджується Доріан, хай навіть це самотнє слово не здатне передати, як від видовища давно омріяного місця в нього крається серце.

— Тут така течія, що я не зможу надовго зупинитися, — пояснює Елінор. — Ви готові?

— Гадаю, що так, — відповідає чоловік.

— Коли знайдете готельчик, перекажіть, будь ласка, його власникові вітання від мене, — просить Елінор.

— Неодмінно, — запевняє її Доріан. І знаючи, що іншої нагоди, можливо, не видасться, він додає: — Я знаю вашу доньку.

— Ви знаєте Мірабель? — перепитує Елінор.

— Так.

— Вона не моя донька.

— Ні?

— Лише тому, що вона взагалі не людина, — пояснює Елінор. — Вона щось інше в людській подобі, так само як Хранитель. Вам це відомо?

— Відомо, — зізнається Доріан, хоча сам не зміг би пояснити це так просто. Сон