Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

до нього нових членів. Навпаки, делікатно відштовхують.

Україна простодушно йде до них зі своїми болями, а вони лише нишком сміються і прописують нам таке зілля, яке поступово перетворюватиме нас на їхніх помічників. Ми хочемо рівноправного партнерства, а вони хочуть бачити в нас країну третього світу.

Кожен з українців зокрема — це розумна, кмітлива, путяща людина, а разом нація не вміє організувати національне життя. Внаслідок довготривалої бездержавності у нас немає доцентрового державницького мислення. Прості люди не звикли шукати правди в Києві, не звикли пов’язувати свій добробут з незалежністю України, з її політичними й економічними порядками і добробутом. А провідна верства, яка щойно з’явилася, не має навичок керівництва Україною як незалежною окремою країною, як окремим великим складним організмом.

І народ, і влада мусять зрозуміти, душею сприйняти й засвоїти одне: ніхто не дбатиме про українців. Тільки ми самі у взаємодії з нашою владою та бажаючи добра одне одному зможемо підняти рівень нашого розвитку й достатків.

Невмілі навчаться, злодіїв слід би пересадити, але ще важливіше всім українцям відчути кровну спорідненість та спільність історичної долі. Це почуття змінить бажання «щоб у сусіда корова здохла!» на бажання: «хай сусідові подвоїться урожай!», бо як у нього подвоїться і у всіх подвоїться, то й уся Україна стане заможною.

Немає тепер московської влади над нами, немає безмежних просторів Сибіру, є наша рідна тепла земля з кістками й піснями наших пращурів. Зрозуміймо її як наш власний дім і повернімось до нього душею!

Пан Бієга і сірчаний комбінат в Україні

Пан Бієга хотів заснувати в Україні підприємство. Позаяк він родом із Західної України, то й пропонував вкласти кошти у підприємство в західній частині України.

Звісна річ, мене це зацікавило, і я попросив Бієгу докладніше розповісти про свої плани.

Суть їх була в тому, що він хотів виробляти цеглу, керамічні труби, кахлеву плитку, череп’яний посуд і щось подібне. На Роздольському сірчаному комбінаті добувають сірку, а побіжний мергель вивозять як супутні відходи. Тим часом мергель можна використати при виробництві цегли. Ми всебічно обговорили ідею, і я пообіцяв допомогти панові Бієзі. Повернувшись до Оттави, написав листа директору Роздольського сірчаного комбінату Мирону Кучабському про можливість заснування у них цегельні на переробці мертелів, передав Кучабському Бієгів запит щодо хімічного складу сировини. На тому основне завдання посольства вважав вичерпаним.

Бієга хотів їхати в Україну, щоб подивитися на місці і деталізувати умови угоди, але занедужав і поїздку відклав. Тільки 1994 року, повернувшись з Канади в Україну, я довідався, що Кучабський цілий рік не відповідав на діловий лист Бієги. Така безалаберність і безвідповідальність обурила канадця. За свій довгий вік він пересвідчився, що з такими людьми не варто мати справу — з ними завжди робота не клеїться, їм завжди щось заважає, з ними не заробиш, а втратиш.

Мені було страшенно прикро, що Львівщина втратила шанс збудувати на чужий кошт добру цегельню.

Далі пан Бієга спитав, чи сподобався мені збірник з історії українців Квебеку. Я відповів, що ще не бачив його.

— Як не бачили? — здивувався Бієга. — Хіба пан Д. вам не передав?

— Ні, не передав.

— Я ж йому дав кілька примірників і попросив один передати вам. Він обіцяв зробити це.

— Може, ще передасть?..

— Так уже ж минуло цілих півроку! — обурено вигукнув Бієга.

Я гарячково думав, що б його вигадати на виправдання відомого в Україні чоловіка. Та спромігся тільки якомога лагідніше сказати: «Ще передасть. Може, просто був зайнятий…».

— Як зайнятий!? — обурювався Бієга. — Він же обіцяв передати! То й у цьому на вас не можна покластися…

Слово «вас» стосувалося не тільки пана Д., воно стосувалося мене, всіх українських українців. І вимовив він це з сумом і якимсь пригаслим голосом. Потім повернувся, згорбився і пішов геть… від України. Либонь, назавжди.

Як безмежно гірко, що ми такі!

Подружжя Терлецьких і Марія Маланчук

Однією з родин, яка щиро взялася допомагати незалежній Україні, було подружжя Терлецьких з Торонто — Йосип і Дарія. Це вони безплатно друкували на своєму чудовому папері різні бланки для посольства, візитки для дипломатів, синьо-жовті прапорці до свята, конверти й запрошення.

Йосип Терлецький кілька разів їздив в Україну і вже тоді фінансував видання трьох томів «Літопису УПА». Проводив переговори про виробництво в Україні друкарських фарб і готовий був вкласти гроші в таке підприємство. Якось до його помешкання вдерлися бандити, понівечили великий комп’ютер і побили господаря. Він потрапив до лікарні і мусив деякий час відлежуватися. Поліція не знайшла злочинців, і нам залишається тільки здогадуватися, кому стояла на заваді його самовіддана патріотична діяльність.

Коли він одужав і приїхав у посольство, то вельми шкодував за комп’ютером — без нього не міг нормально працювати. І все-таки погодився друкувати посольський журнал.

У таких самовідданих патріотах сила світового українства. З різних куточків земної кулі вони несуть свою дрібку до рідної Батьківщини і допомагають їй вистояти на самостійницькому шляху.

* * *

З Марією Маланчук я познайомився влітку 1989 року в Парижі.

Два тижні я жив у представника Української Гельсінської групи у Франції Леоніда Плюща, який організовував мені зустрічі з державними й партійними діячами Франції.

Пані Маланчук — наукова співробітниця Наукового товариства імені Шевченка в Сорселі під Парижем. Директор НТШ професор Аркадій Жуковський познайомив мене з діяльністю вчених НТШ, де на більшості зустрічей з державними діячами Франції за перекладачку мені була саме пані Марія. У ній я вперше в житті побачив перекладачку, яких у наступні роки зустрічав лишень одиниці. Вона перекладала мої виступи на французьку не просто синхронно, а ніби читала мої думки наперед. А головне — не спрощувала і не редагувала моїх висловлювань, як це вельми часто роблять пересічні перекладачі.

За два тижні перебування в Парижі вона розповіла мені дуже багато з життя французької політичної еліти, української й російської діаспор та українських науковців.

Праця з цією жінкою була ефективна, корисна й приємна. Завжди, повертаючись подумки до Парижа 1989 року, з приємністю згадував і Марію Маланчук.

Минуло кілька років. Україна стала незалежною державою. Я опинився в Канаді на посаді українського посла. І ось від пані Маланчук надходить клопотання прийняти її до мого посольства на роботу.

Що маю діяти?

Пані Марія справді була б однією з кращих трудівниць посольства — у цьому в мене не було жодних сумнівів. А з іншого боку, Україні потрібне не тільки оттавське