Читати книгу - "Ключі Марії"

світла, що пробивалось крізь ледь прочинені двері.

Незачинені двері насторожили Олега, але тут він згадав відсутність замка на дверях у кімнату і часто не замкнені вхідні двері до будинку Елефтерії. Мабуть, на цьому острові злочинність, як явище, була відсутня.

Він постукав, готуючись зайти, як тільки почує дозвіл господаря. Але замість голосу старого почув невиразний крик і шум, усередині щось упало. Заглянувши у коридор, пройшов швидким кроком далі. Метушливий шум став голоснішим, і на його тлі пролунав хрипкий невиразний зойк. У кімнаті, яку він недавно розглядав через вікно, хтось у темно-синій куртці і джинсах повалив старого на підлогу і, схоже, душив його. Археолог хрипів і намагався руками відштовхнути від себе нападника.

Переляканий Бісмарк скинув наплічник, витягнув з нього кинджал і, стрибнувши до нападника, вдарив його кинджалом у спину. Здалося, що той не відреагував, і тоді Бісмарк вдарив ще раз, після чого висмикнув лезо зі спини і розгублено впустив його, помітивши, що чоловік, який нависав над старим, валиться набік.

Чоловік у синій куртці застогнав і підібгав ноги. Потім перекинувся на спину і спробував вигнути спину. Його обличчя було заховане під балаклавою з тонкої сірої тканини.

Олег кинувся на допомогу старому. Той хрипів і простягав руки. Підняв його. Насилу посадив у крісло біля каміна. Побіг на кухню по воду.

— Холодно, — бурмотів Польський. — Запали коминок.

Бісмарк обернувся до каміна, закритого декоративною чавунною решіткою. Дров поруч з каміном не було.

— А що запалити? — запитав Олег господаря.

— На дворі, за рогом. Ліворуч. — З придихом пояснив Польський, показуючи на двері.

Вибіг. Повернувся з оберемком дров.

Хвилин через десять дрова загорілися від зім’ятого пакувального картону, який Бісмарк знайшов на кухні. Старий сидів блідий, переляканий, дихав не рівно. Він не зводив погляду з тіла з балаклавою на обличчі.

— Він мертвий? — запитав старий.

Бісмарк боязко стиснув пальцями зап’ястя нападника. Пульсу не відчув. Кивнув старому.

— Подивися, хто це. — попросив той.

Нахилившись до нападника, мовби той міг у будь-який момент ожити і стрибнути в атаку, Олег пальцями підчепив нижній край балаклави і задер її на чоло.

І його наче струмом ударило. На підлозі перед ним з розплющеними очима, зі здивованим виразом завмерлого обличчя лежав Адік.

— Ти його знаєш? — запитав Польський.

— Це Адік, — видихнув Бісмарк.

— Твій Адік? — здивувався старий.

— Не мій, просто Адік. — Відповів Олег трохи голосніше, мовби хотів підкреслити і силою голосу, що цей Адік — не його. — А що він від вас хотів?

— Золото тамплієрів, — на блідому обличчі Георгія Георгійовича з’явилася дивна, болісна посмішка. — Навіть якщо б я йому віддав, він би все одно не зміг би його вивезти звідси. Греки — не дурні. На в’їзд нікого не перевіряють, тільки на виїзд.

І раптом заторохтів різким репом мобільник. Старий здригнувся. Бісмарк глянув на вбитого. «Мобільна» музика лунала з його куртки або з кишені штанів.

— Вимкни! — Наказав старий, трохи підвівшись у кріслі.

Гарячі, складені пірамідкою, дрова в коминку розсипалися, відвернувши Олегову увагу. Він знову згріб їх докупи кочергою під реп мобільника. Тільки потім обережно витягнув джерело репу з кишені вбитого.

— Іов, — прочитав на екрані ім’я того, хто телефонував.

І рука затремтіла. Перевів погляд на Польського.

— Це Вавріков...

— Вавріков? — здивувався Польський. — Той Вавріков? Ану дай!

— Іов! — Прочитав старий, піднісши телефон до очей. — Чорт забирай, цей дурень ще живий! А ну натисни кнопку гучного зв’язку! — Подивився він на Бісмарка. — А то інакше я нічого не почую.

Олег натиснув.

— Ало, Адік? Ало? — через шум і тріск прорвався старечий голос.

— Ну що, Ігорчику, — Польський говорив просто в телефон, нахиливши голову. — Твій кілер промахнувся!

— Хто це? Хто, Адік, ти?

— Твій Адік щойно провалився в пекло, це Польський! — Голос старого став раптом грубим і загрозливим. — А я думав, що ти давно помер!

— З якого дива? Мені ще ста років нема. А де це ти?

— Не жартуй. Я там, куди ти відправив свого Адіка.

— Я його справді нікуди не відправляв. — Вавріков вочевидь намагався говорити якомога переконливіше, і його голос тремтів, чи то від віку, чи то від хвилювання. — Якщо це Адік, то він свою гру грає. Він мене кинув. Обікрав трохи і пропав. Я і дзвоню, бо бачу, що він раптом у мережі з’явився. А то вже місяць «поза зоною» був. А що з ним?

— Убитий при спробі вбити, — старий кинув погляд на Олега. — Лежить тут, мертвий. Вже нікому не заважає, але і твої слова підтвердити не зможе!

— Я тут достобіса ні до чого! — продовжив Вавріков. — Ти ж мене знаєш! Тим більше, що я вже поставлене завдання виконав. Знайшов альтернативне джерело. Так що мені від тебе взагалі нічого не треба. У мене тиск сто двадцять на вісімдесят, пульс сімдесят п’ять. І все це без твоєї допомоги. Без твоїх коштовних порошків. Клейноду твоя допомога теж не особливо допомогла...

— Але ж ти його пресував?

— Ну тоді це було актуально... а тепер немає потреби. Клянуся онуками!

— Не треба! Це небезпечно! Бог все чує!

— Я знаю, що кажу.

Старий раптом перевів погляд з телефону на Олега. Він уважно і задумливо дивився йому в очі і, здавалося, вже не прислухався до белькотні Ваврікова. Погляд старого опустився і завмер на персні, що був на мізинці його несподіваного рятівника. Він на мить примружився, а через пів хвилини опустив погляд на кинджал, що лежав на підлозі.

— Я телефон цей собі залишу, дорогий Іов, — зі знущальною ноткою в голосі промовив він голосно. — Якщо захочеш — зателефонуєш.

Старий простягнув телефон Бісмаркові.

— Вимкни!

Олег натиснув відбій.

— Ану дай мені кинджал. Тільки витри його. — Попросив старий.

Хлопець витер закривавлене лезо об Адікову куртку. Передав Польському.

— І перстень, — додав старий.

Неохоче, Олег стягнув перстень.

— Звідки у тебе?

— З могили, там, біля Софії. Яку ви вп’ятьох копали.

— Учотирьох, — поправив Олега Польський. — Іов не копав, він дивився.

— А чому ви його Іовом називаєте? Він же Ігор. І в телефоні у цього, — Бісмарк кивнув на убитого. — він, як Іов...

— Так він схиблений був на одному святому, який рівно сто років прожив і помер. Іов Почаївський. Все про нього знав і нам розповідав. Чути від гебіста розповіді про святого за радянських часів — це була ще та розвага. І не можна було зрозуміти, чи то він нас провокував, перевіряючи на релігійність, чи справді той святий так його зачепив.

— А може, Вавріков — нащадок того святого? — припустив Бісмарк.

— Нащадок святого — полковник КДБ? — Старий засміявся. — Ні. Справжній Іов народився в 1551-му, помер в 1651-му, дружини не було, дітей не було. Чернець. Звідки у нього нащадки?

— Ну, може, духовний нащадок.

— Ага, духовний! — Польський посміхнувся.

Старий опустив погляд на кинджал і перстень, які тримав у руках.

— Отже, ти хранитель Марії?