Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

На цьому конфлікт і закінчився, усі просто повернулися в печеру та розтягнувшись на землі, одразу заснули. Мабуть, до такої поведінки Варлакса тут давно вже звикли й сприймали, як належне.

Ранок для мене почався вночі. Ледь встиг заплющити очі, як був грубо розбуджений Варлаксом. Повага й тактовність явно не його коник. Ну хоч обладунки вдягнути допоміг і на тому спасибі, щоправда, заборонив використовувати ножі, не бажаючи витрачати час на пошуки в темряві невдало кинутих залізяк. Привітавши Алію, яка заступала на чергування, ми покинули табір.

Хай живуть вовки, зайці-переростки, їжаки-пікінери та інша живність, що преобразилася в момент Великої Зміни. Але крім знайомих мені тварюк, траплялися й такі, які не мали нічого спільного із земними аналогами. Втім, і до живих істот їх було складно віднести.

Найбільших проблем завдав монгр, що повністю складався з кислотного слизу. Він був здатен роз’їсти все, крім іменних обладунків. На зріст монгр на голову перевищував мене і дуже спритно скакав, маючи намір повністю обліпити моє тіло та заживо перетравити.

Для його вбивства необхідно було вразити білий кристал, розташований на поверхні тіла монгра. Розміром він був із невелике яблуко. Судячи з усього, цей предмет являв собою подобу мозкового центру, який керує тварюкою.

Ускладнювало ситуацію ще й те, що кристал постійно переміщався з однієї точки в іншу. З монгром я провозився щонайменше пів години, виснажився вкрай, але все ж зумів насадити яблуко на свій кіготь. Ціною перемоги стали поїдена кіраса й обидва наплічники, що розвалилися просто під час бою. Добре, хоч піддоспішник не зачепило, а то такими темпами він остаточно перетвориться на старе лахміття, а наш шлях тільки почався. До того ж у міру просування на північ, температура опускатиметься все нижче й нижче.

Коли ми повернулися до табору, усі вже давно були на ногах і доїдали залишки вчорашньої вечері. Алія завбачливо відклала наші порції, захистивши їх від зазіхань Ведмедя, за що я їй був невимовно вдячний. Апетит, після інтенсивного ранкового тренування, розігрався звірячий. Запивши сніданок холодною водою зі струмка й заповнивши нею свої бурдюки, продовжили вчорашній марафон.

Тепер моїми «няньками» були Варлакс і Дангор. Поки один розповідав веселі байки зі свого теперішнього й минулого життя, другий — невтомно нишпорив лісом у пошуках великого скупчення тварюк. За силою вони, хоча й поступалися поодиноким монграм, зате, сумарно, значно швидше заповнювали шкалу прогресу.

На відміну від учорашнього дня, сьогодні я бився без перепочинку. Тільки-но ми наздоганяли основний загін, як із кущів, наче чорт із табакерки, вивалювався Варлакс і вів мене до чергових зубасто-ікластих тварюк. А коли я закінчував із ними, Варлакс знову зникав і ми з Дангором відновлювали забіг, намагаючись наздогнати компанію.

Перед вечірнім привалом я все ж отримав восьмий ранг. На жаль, Варлакс цього не оцінив і ми до самої вечері продовжували шерстити околиці в пошуках монгрів.

Як я встиг помітити, якщо на марші Варлакс вибирав простіші цілі, роблячи це на догоду якнайшвидшому заповненню шкали прогресу рангу, то на привалі намагався віднайти таку тварюку, яка від душі ганяла мене. Наприклад, летюча куля, діаметром півтора метра, з незліченою кількістю щупалець, на кінці яких були гострі шипи.

Втішним призом за всі мої вечірні страждання став чудовий нагрудник, який за якістю перевершував той, що я здобув у підземеллі ристалища. А от наплічники так і не попалися, як на зло, випадали одні рукавички та поножі, котрі доводилося ховати в кущах, щоб не залишати після себе настільки вже явних слідів. Траплялися також і малі кристали посилення, шкода тільки вставити їх у броню, зараз було нікому.

Якби зі звичайних монгрів випадали великі кристали, тоді Рааль зміг би інкрустувати їх у мої рукавички, а так, чергова порція, що складалася з п’яти камінців, відправилася в скарбничку Алії.

На вечерю знову були кролики. Рааль, пам’ятаючи скривджене обличчя здорованя, сьогодні полював увесь день, набивши під вечір аж три десятки кролячих тушок. Я ж вимотався так, що апетиту ніякого не було, нашвидкуруч поїв і запивши вечерю водою з бурдюка, знесилений завалився спати.

Але Варлаксу було начхати на мою втому й наш Чингісхан влаштував підйом ні світ ні зоря. Благо, хоч до нічного чергування мене не залучали, щоправда, компенсацією це було слабкою. Швидко розкидавши отримані на восьмому ранзі одиниці посилення і розвитку навички, знову занурився у світ нескінченних битв, болю та втоми. Тіло стало дерев’яним. Здавалося, кожен його м’яз ниє, вимагаючи щонайменше тижневого відпочинку, а не повторення вчорашніх екзекуцій. Навіть вояж у підземелля ристалища тепер мені вважався легкою прогулянкою в компанії старих друзів.

Звісно, недавня битва із шаргами виявилася не менш виснажливою, але тоді я двічі використав кулю базиліксу, повністю відновлюючи свої сили. На жаль, їхній запас був дуже обмежений, тож доводилося терпіти.

А згодом нам довелося зіштовхнутися із залишками шаргської банди, очолюваної п’ятіркою своргів. Не знаю, яким чином вони вийшли на наш слід, і на що розраховували, але на третю ніч тварюки атакували нас.

Як я і думав, шарги та обережність — це речі не сумісні, от тільки своргів було занадто мало, аби самостійно влаштувати напад. Тож Рааль, який стояв у цей час на чергуванні, почув шаргське наближення, не менше, ніж за тисячу кроків. Я навіть встиг одягнутися в обладунки, допоки чекав на свинорилих.

Шарги діяли своєю улюбленою тактикою — «Гуртом і батька легше бити», безладним натовпом ломанулись до багаття, біля якого нас давно вже не було. Та й саме багаття виявилося не зовсім звичайним. Досить простеньке заклинання, тільки й треба, що не дати теплу, яке випромінювало вогнище, нагрівати простір навколо себе, а замість цього акумулювати енергію всередині.

Подібним чином створювалися магічні світильники, які часто замовляла загрійська знать для своїх маєтків. Після завершення заклинання, з’являлась невелика куля, яку потім поміщали в спеціальну скляну колбу, завдяки чому вона світила протягом декількох місяців. Але для цього потрібно було його правильно завершити, чого Алія робити не стала.