Читати книгу - "Кілька років зими"
- Жанр: Сучасна проза 📚📝🏙️
- Автор: Валентин Терлецький
Це — химерна та незвичайна історія, роман-притча про сумний світ, де фантазувати заборонено. Де казкарство карається, а бути письменником — це не тільки безглузде, але й небезпечне для життя заняття. Де непокірних засилають до страшної «Зони Мороку» або катують перед загадковим «Сірим екраном». Але не все так безнайдійно, як здається, коли з’являються однодумці...
І наприкінці всього буде початок.
Головний герой роману — колишній письменник-казкар, який вже давно нічого не пише. Розчавлений безжальною системою, зневірений у житті, він випадково зустрічає жінку з помаранчевим волоссям. За її допомоги він згадує забутий присмак чуда та своє призначення писати і знаходить у собі сили подолати систему. З цього моменту, власне, і починається справжня історія героя...
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
КІЛЬКА РОКІВ ЗИМИ
Присвячую жінкам.
Усім, хто мене любив, любить і любитиме…
Кілька років зими— Казкар? — суворо і сердито спитав великий свиноподібний суддя, який важко поглядав маленькими безколірними очицями з-під запітнілих окулярів на миршавого чоловічка в поношеному рудому піджачку і м’ятих вицвілих штанях.
— Ну… Колись мав необережність… Але… — промимрив чоловічок.
— Досить прикидатися! — раптом верескнув суддя і награно стукнув випещеним кулачком по грубій теці з паперами, яка лежала перед ним. — Відповідати чітко і по суті! Ви поширювали минулого місяця серед школярів казки власного авторства?
— Ні… Точніше, так… Але я не думав, що… — налякано забігав очима підсудний.
— Негайно припиніть знущатися з суду! Відповідайте конкретно — чи ви є автором оцієї книжки? — суддя погрозливо помахав малесенькою брошуркою у коричневій палітурці, на якій було написано: «Марвін Джонс. Човен, що приплив із неба».
Чоловічок впав на коліна і залився слізьми, немов дитина, яку збираються покарати за невинну, на його погляд, витівку.
— Благаю вас… Помилуйте мене… Не треба… Я не хотів зробити нічого поганого, — гугнявив він, рюмсав і розмазував сльози по худорлявому, зі слідами віспи обличчю.
— Востаннє запитую — чи ви є автором цієї книги? — уже неабияк розлютився суддя, що аж спітнів.
— Так! Це я її написав… Але я не хотів зробити нічого поганого… — заскімлив письменник і закрив обличчя руками.
— Суд вважає, що ця людина зізналася у скоєному злочині й підтвердила авторство цієї книжки. Згідно із нашими законами, суд оголошує вирок: визнати Марвіна Джонса винним у порушенні статті 213 Карного кодексу, а саме — у написанні і розповсюдженні казок. Суд присуджує звільнити Марвіна Джонса із посади шкільного вчителя і покарати п’ятирічним перебуванням у Зоні Мороку. Усі вилучені в підсудного книжки його авторства, а також інші знайдені у нього казки, підлягають знищенню. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає, — суддя підтвердив свій вердикт ударом дерев’яного молоточка.
Марвіна Джонса, який від розпачу вже начебто і не виявляв ніяких ознак життя, підняли із підлоги двоє дебелих поліцейських і вивели із зали, де окрім них та судді сиділо ще з десяток людей — переважно журналістів, які висвітлювали подібні процеси в пресі. Суддя витер хусточкою чоло, щоки, шию, окуляри і важко зітхнув, ніби сам до себе:
— Нарешті ще одного запроторили. Та скільки ж цих казкарів розплодилося?..
* * *
Він тихо відчинив вхідні двері своєї однокімнатної квартири на четвертому поверсі вже доволі пошарпаного будинку, що бовванів серед похмурих, перекопаних околиць великого міста, і обережно, наче крадькома, зійшов темними сходами донизу під дашок ґанку. Морозний вечір вже малював загадкові фіолетові кола у повітрі, а південний вітерець закручував кволі дзиґи на високих кучугурах довкола. Чоловік нашорошено прислухáвся, як навкруги гугнявив надтріснутим баритоном колись елітний район, що останніми роками перетворився на глуху периферію й ніби вичавлювався з черева цього міста.
Іван дістав із кишені старої куртки зім’яту пачку цигарок і сірники, затулився від вітру долонями, прикурив і задоволено випустив струмінь сизуватого диму. У сусідньому дворі навпроти дітлахи запалили кілька петард, які за мить вибухнули і потріскували в морозяному повітрі. За рогом вискнули гальма машини. Десь нагорі почувся п’яний жіночий сміх, і перед Іваном упали по черзі два недопалки, які продовжували тліти.
Він байдуже оглянув двір, сплюнув під ноги і ще глибше занурився у куртку. Раптом його увагу привернув якийсь несподіваний рух в освітленому вікні квартири на першому поверсі. Він придивився й побачив біля вікна жінку із неймовірним оранжевим волоссям. Йому навіть здалося, що він побачив сяйво та відчув тепло, які вона випромінювала. Жінка кілька секунд дивилася в синю каламуть за вікном, а потім відгородилася щільною непрозорою шторою. Тієї ж миті тілом Івана наче пройшов потужний потік струму. Щось знайоме, але надійно забуте, прохромило його душу, стривожило. Із забуття вивів неочікуваний біль — цигарка, зотліла до самого фільтра, обпекла пальці, й він різко викинув її у брудний сніг.
Несподівано, навіть для себе, він забіг до під’їзду і почав тиснути на ґудзик дзвінка квартири, у вікні якої він побачив жінку із оранжевим волоссям. Почув, як ключ обертається в замку, і та сама жінка прочинила двері й з пересторогою поглянула у щілину на нього.
— Чого вам?
— Ви… Ви знаєте, хто я?! А ви знаєте, хто ви?! Ви… — Іван раптом кинувся на двері, наче хотів прибрати небажану перешкоду.
— Хто ви такий? Ану йдіть звідси! — скрикнула жінка і виштовхала Івана на сходовий майданчик.
Іван заточився, не втримався на ногах, упав і відлетів до великої ребристої батареї опалення. Обидва капці загубилися в напівтемряві коридору. Жінка одразу ж зачинила двері, і в під’їзді настала тиша, ледь порушувана хриплим Івановим диханням. Він сів і притулився спиною до батареї. У голові крутилася нав’язлива думка: десь так само вилітають у невідомість викинуті чиїмись турботливими руками обвуглені вузлуваті поліняки, що заважають підтримувати рівний жар у вогнищі. За-ва-жа-ють!!!
Раптом він почув, як клацнув замок, і двері навпроти знову відчинилися. Та сама жінка із оранжевим волоссям зробила крок до нього.
— Можливо, я і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілька років зими», після закриття браузера.