Читати книгу - "Кілька років зими"

знаю, хто ви… Заходьте, — тихо сказала вона і жестом запросила до себе.

Він швидко підвівся і слідом за жінкою увійшов до квартири. Босі ноги одразу приємно зігрілися, його огорнули давно забуті пахощі домашньої страви. Жінка показала йому шлях до кухні, але він зачепився поглядом за прочинені до кімнати двері й застиг на порозі. На підлозі кімнати великим колом, обійнявшись, сиділи, мабуть, із десяток дітей різного віку. Вони сиділи мовчки, з опущеними головами, і лише іноді хтось із них тривожно посмикувався і голосно зойкав.

Жінка торкнулася його руки і легенько підштовхнула до кухні. Іван невпевнено рушив до освітленого приміщення.

Кухня була маленькою і затишною: скрізь — квіти у горщиках, охайно складений посуд, м’який килимок під ногами. Від несподіванки домашнього затишку і призабутого тепла Іван аж вчепився пальцями у приємну на доторк скатертину, нібито це була якась рятувальна зачіпка, що могла витягнути його із безодні того занепаду, в якому він перебував останнім часом.

Жінка прискіпливо дивилася на босого, нечесаного, зблідлого і втомленого чоловіка. На вигляд, вона була тендітною, ніжною і легкою. А шалено-зелені очі та розкішне волосся, що падало великими локонами на плечі, пробуджували в пам’яті якісь тривожні, але світлі спогади. Іван подумав, що ця жінка нагадує весняний пагін, який наперекір зимі, що лютувала за вікном, пробився у цей світ із якихось потаємних мрій про тепло і щастя.

— Я впізнала вас… Ви той, хто написав «Фею з оранжевим волоссям»! Я бачила ваше фото у цій книжці… Я знайшла її на смітнику поруч із будинком — випадково кинулася в очі яскрава обкладинка, і я її підібрала. Правда, вас досить важко тепер упізнати… — сказала жінка і подивилася йому в очі.

— Ви знайшли примірник «Феї»? — він знітився, навіть зашарівся, але далі не зміг говорити від раптового хвилювання.

— Так… на смітнику. Я її принесла додому, відчистила від бруду, прочитала… Коли вона вийшла друком, я не встигла її купити, а потім, всього лишень за пару тижнів, вони оприлюднили цей Указ про заборону казок… Але я встигла прочитати вашу книгу до того, як вони остаточно знищать навіть саму згадку про казки… А Ви — справжній казкар, обдарований і талановитий. Ви відчуваєте дитячі душі. На жаль, тепер цей ваш дар вже непотрібний. На жаль… — вона замовкла.

— А я вважав, що моя книга залишилася ніким непоміченою. Вона ж якраз вийшла напередодні заборони… Гадав, що всі мої зусилля пішли намарне… А це ваше оранжеве волосся?

— Волосся? Так, воно оранжеве… Я його пофарбувала у цей колір одразу після того, як прочитала вашу книгу, настільки була враженою, — жінка ледь помітно посміхнулася, але цієї ж миті знову спохмурніла. — У вас вийшов доволі вдалий образ феї. Так, нібито ви писали його із якоїсь конкретної жінки.

— Можливо, так воно і було. Але я тепер не пам’ятаю… Нічого не пригадую… Надто давно це було. Із тих пір минуло багато часу і подій, все те зараз здається другорядним, навіть вигаданим… А хто ці діти у кімнаті, й що вони там роблять? — Іван подивився на зачинені двері кухні.

— Ці діти… вони… вони насправді не тут зараз. Це тільки їхні душі. Якраз у цей самий час кожен із них далеко звідси і кожному з них зараз несолодко. Розумієте, цієї самої миті в їхньому реальному житті відбуваються якісь погані речі — у декого сваряться батьки, декого б’ють однолітки, а дехто — важко хворий і самотній. Там, у своїй реальності, вони почуваються зле і невтішно. А тут я даю їм можливість хоча б трохи перепочити від проблем і горя, відчути затишок і любов, наскільки вистачає моїх скромних сил.

— А як вам це вдається?

— Це довга і складна історія. Так сталося одного разу, що вони самі почали з’являтися у моєму житті — спочатку одна дитина, дві, три, потім — більше. Я не мала права відмовити їм у притулку. Я просто зрозуміла, що їм потрібне людське тепло і доброта, і я наразі єдина, хто може їм це дати. Раніше їх якось рятували казки, але тепер це неможливо. Кожен залишився сам на сам із власною бідою, і лише я можу їм допомогти.

— Ви — справжня фея, принаймні для цих дітей… А як ви їм допомагаєте пережити страшні часи?

— Я постійно нагадую їм, що казка є, що самé наше життя — це найголовніша казка.

— Але це дуже страшна і потворна казка. Без щасливого кінця, з трагічним і безглуздим сюжетом, — сумно пробуркотів він.

— Так зараз думають всі навколо, але хто, як не ви, справжній письменник, що написав таку чудову казку, повинні знати, що це лише тимчасова омана, марево, яке поглинуло нас усіх?

— Ви справді так вважаєте, що це все — тимчасово?

— Так, тимчасово. Я вірю, що увесь цей морок колись минеться, і світло повернеться. А казкам знову знайдеться місце у нашому житті.

— А мені здається, що все скінчено. Мрія нікому не потрібна. Казки — це міраж, і вони, насправді, роблять велике зло, бо надихають, дають надію і навіть віру, а це облуда. Не треба даремно сподіватися, це відбирає сили. Не треба вірити в те, чого більше ніколи не буде. Це небезпечно. Надія і віра — це руйнівники нашого єства, якщо воно взагалі є. Людина повинна стати обезнадієною, обезвіреною — лише так вона зможе вижити, якщо їй це потрібно, звичайно. А всі ці туманні й розпливчасті поняття лише даремно роз’ятрюють душу, роблять її м’якою, незахищеною, вразливою. Це повільно вбиває людину, зживає зі світу, хоча вона ще довго могла би триматися, якби не ці оманливі дурниці. Віра! Надія! Хто цей жорстокий кат, котрий їх вигадав? Навіщо давати людині те, чого, насправді, ніколи не буде? Хіба це не знущання, не тортури?

—