Читати книгу - "Місто собачих снів"

Насамперед я звертаюсь до літературознавців, філологів та критиків – твір написаний мовою сучасності і не потребує літературного редагування.

Іван Якович Франко, Вільям Шекспір і багато інших видатних Письменників теж писали свої творіння мовою сучасності і ніхто ніколи не думав дорікнути їм за це. Тож, будь-ласка, не паскудьте і не осуджуйте цей роман. Роботи по очищенню мови вистачає і без цієї книги.

Твір написаний на напівреальних фактах і подіях. Якщо впізнаєте себе у персонажах роману, замисліться – ви Бетмен?

Всі імена змінено.

Нецензурна лексика вжита за необхідністю. До речі, її не так вже й багато. Прочитавши, подумайте, чи могли ці люди розмовляти мовою пушкінських аристократів.

Я щиро вірю, що ця книга допоможе Вам щось зрозуміти.

Ібо вона написана для Вас.

Respect,

Саша Іващук

Дякую Богу, рідним і близьким, творчому науковому керівнику Олександру Морушку, який був ідейним натхненником цієї книги, світлому сонцю, синьому небу, хорошій музиці і чорній інтуїції

Світлій пам’яті

Іващука Сергія Омеляновича

присвячується

„Буря розпочалась!” -

Злодій на дорозі

Попередив мене

У кожного свої цінності. Мета – індивідуальна. Засоби досягнення – за здібностями та сумлінням.

Нікому не потрібне вчення про Справжню Ціль. Його не вислухають, вважаючи власну думку єдиною вірною і непреложною Істиною в цілому світі.

Тільки от іноді буває дуже боляче усвідомлювати як багато часу ми провели у пошуках неіснуючих примарних вогнів, які так довго вважали абсолютним Щастям…

Іноді.

Дорога була далекою, але сон вперто не приходив. Спочатку йому заважали галасливі зграйки збуджених явно не нарзаном молодиків, що вештались по вагону в пошуках пригод. Потім – ненав’язливий сервіс обслуги купе-ресторану у вигляді жіночки з візочком, повним продуктів сумнівної якості за космічними цінами. Її візочок торохкотів, неначе профілактичний засіб проти хронічної гикавки. До того ж тепловоз щоп’ятьхвилин вибухав ревом дикого доісторичного звіра. Мабуть, напідпитку, приколювалися машиністи.

Близько опівночі, коли звуки останнього гуманітарного рейсу почали блаженно стихати, а машиністи в свою чергу повністю перемістилися у недосяжний для пересічної свідомості вимір гральних карт, десь за стінкою, у сусідньому плацкарті, почалась розмова про погоду, ціни, політику – одним словом про найневідкладніші справи. Клята розмова велась пошепки, але (тому?) кожне слово метрономом відлунювалось у вухах зовсім не умиротворенного Бориса. Зрозумівши, що наразі заснути не вдасться, він приречено зітхнув і почав заглиблюватись в себе.

Так, нарешті я вирвався зі своєї клятої периферії і їду в Місто! – внутрішній голос хотів видаватися оптимістичним, та прозвучав якось вже аж задуже обережно. Хлопець послав його до дідька. Почало нудити.

І тут Борису зненацька здалося, що колеса поїзду, можливо від нудьги, вступили з ним у балачку.

– Привіт, привіт! Привіт, привіт! – настукали колеса.

Проте парубок проігнорував дружнє звертання. Голова розколювалась від думок і клятого невизначення. Очікування Великого і Такогоблизького Чогось занадто давило на втомлену психіку. Занадто навіть для витриманого і холоднокровного Бориса. А тут ще й колеса не вгавали!

– Куди, куди? Куди, куди? – весело перепитали вони.

– Куди треба, туди і їду, – подумки буркнув Борис, і згодом додав: – Зовсім з глузду зійдеш у цьому поїзді.

– Чого ти ждеш, чого ти ждеш? – не вгавали колеса.

– Чого-чого – манни небесної! Принаймні, у Місті в мене буде шанс, а вдома – трясовина! Пора починати здійснювати свою мрію.

– Яку, яку? Яку, яку? – продовжували піддражнювати колеса.

– А щоб вас! – чортихнувся подумки Борис, і тут же додав: – Хочу мати стільки грошей, щоб ніколи не замислюватись над питанням, чим же мені завтра поснідати. – Хвилю подумав і додав: – Та й над рештою теж. Ну, може, чимось батькам допомогти… Чим зможу. Головне стати і почуватись людиною!..

– А далі що? А далі що? – цікавості коліс не було меж.

– Що, що… – Борис чомусь знітився. – Далі побачимо.

– Чуєш, мужик, може тобі ще би влади трохи, власну хату, тачку шикарну, бабу з ногами від шиї? – раптом зовсім не в ритм, прямісінько в лоб запитали бездушні залізяки.

– А чому б і ні? – зухвало відрубав хлопець. – І взагалі – я їду за успіхом!

– Невже ти думаєш, що все так легко?!

Борис важким поглядом окинув напівтемряву запиленого плацкартного купе.

– Прорвуся, не маленький, – процідив він.

– Отже, ти хочеш просто жити?

– Майже, – криво посміхнувся парубок. – Правильніше буде сказати, що я хочу жити просто.

Після цих Борисових слів колеса повністю втратили свою цікавість, принаймні тональність їхніх слів стала більш м`якою і заспокійливою, немовби їм стало шкода парубка.

– Тепер поспи. Засни, засни. Тепер поспи. Засни, засни, – нашіптували вони стомленому Борисові. Засни… Засни… Зас…

Місто зустріло Бориса похмуро. Дув різкий пронизливий вітер, що проймав аж до кісток. Здавалось, повітряний стовп, що давить на всіх нас, був у Місті разів у десять раз більшим за звичний. Борис раптово відчув себе чорною мурашиною у велетенському червоному мурашнику…

Проте це відчуття тривало лише якихось півгодини, допоки парубок не добрався до гуртожитку по вказаній йому адресі. В приміщенні на нього повіяло довгоочікуваним теплом і затишком. Борис звернувся із запитанням щодо свого поселення до чергової вахтерки, яка відповіла силуваною посмішкою і маловиразною тирадою, з якої було зрозумілим лише те, що прийдеться зачекати на коменданта гуртожитку.

Комендантом гуртожитку виявилась пані Люба – жіночка бальзаківського віку з меткими очима. Її очі обмацували з усіх боків, при цьому не фокусуючись на одній крапці довше секунди. Мова була не менш швидкою.

– Поселяєтесь до нас пожити місяць-другий? Так-так, знаю я вас – вам тільки дай ногу через поріг перекласти, так потім звідси і довбнею не витуриш! – Проте записку з проханням поселити від спільного знайомого, сусіда по сходовій клітині, пані Люба міцно затисла в руці.

Борис завченим рухом витягнув з сумки пляшку коньяку і коробку цукерок. Комендант замахала руками:

– Що ви, що ви, як можна, негайно заберіть назад, у нас так не прийнято, – і виразно поглянувши у сторону зачинених дверей тихенько сказала, – у нижню шухляду столу… – А потім голосно додала: – Ну що ж, добрим людям завжди раді допомогти. Ось Вам рахунок на оплату, ощадкаса поруч, приходьте до мене з квитанцією, щось Вам підшукаємо, – і по-змовницькому підморгнула.

Гуртожитська кімната зустріла свого чергового клієнта атмосферою пустки і байдужості. Давно немите вікно, стіни незрозумілого сіро-пісочного кольору, невибагливі тупуваті меблі – все