Читати книгу - "Дух часу"

Нову українську літературу можна назвати літературою протесту. Починаючи від І. Котляревського, українські письменники мусили відстоювати та утверджувати право вільного розвитку рідної мови, школи, преси, в умовах асиміляційного туману будити національну свідомість, боротися проти соціальної несправедливості.

Протест письменниці й громадської діячки Наталії Кобринської спрямований головним чином проти безправності жіноцтва — передусім українського — в Австро-Угорській, як і в Російській та інших імперіях. Боротьба за емансипацію жінки стала основним принципом її життя, і в цьому щодо активності та послідовності вона не має 1 рівних в українській літературі.

Походить Наталія Кобринська з роду Озаркевичів, відомого своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Дід письменниці Іван Озаркевич (1795–1854) причетний до зародження українського театру в Галичині. У революційному 1848 році він поставив у Коломиї, де працював парохом, п’єсу І. Котляревського «Наталка Полтавка» під назвою «Дівка на відданю, або На милування нема силування» в своїй інтерпретації. Того ж року виставу повторили у Львові, для учасників так званого «Собору руських учених», а драму було видано у Чернівцях латинською транскрипцією.

Батько Наталії, теж Іван Озаркевич (1826–1903), спершу був священиком у селі Белелуя (тепер Снятинського району Івано-Франківської області), де 8 червня 1855 року народилася майбутня письменниця, а потім у містечку Болехів, неподалік Стрия. Брав участь у культурно-політичних рухах, був депутатом галицького сейму та австрійського парламенту; у 1895 році очолив делегацію галичан до цісаря з приводу несправедливих виборів, яку на вокзалі у Кракові щиро вітав із друзями-студентами Василь Стефаник. Писав Іван Озаркевич-молодший поезії, п’єси, займався перекладами — щоправда, мова його творів була далека від народної, друкувався у виданнях «Зоря галицкая яко альбум на год 1860», «Галичанин», «Литературный сборник», «Друг».

Мати письменниці — з роду Окуневських. Дочка материного брата Софія Окуневська-Морачевська — близька приятелька О. Кобилянської та В. Стефаника — стала першою вітчизняною жінкою-вченим, славетним лікарем. У молодості Софія жила в домі Озаркевичів, а пізніше — у сім’ї Наталії. Наділена тонким природним розумом, музично-літературним хистом (чудово грала на фортепіано, писала нишком літературні твори, захоплювалась феміністичним рухом), вона, хоч і на десять років молодша від Наталії, була для неї найпершою повірницею дум і стремлінь.

Своїм дочкам — а до писання, крім Наталії, певний хист виявляла й її сестра Ієроніма (Рома) — в умовах цісарської Австро-Угорщини Іван Іванович Озаркевич особливої освіти забезпечити не міг. В основному вчив їх сам, причому, крім «руської», як тоді називали рідну мову в Галичині, на Буковині і на Закарпатті, ще й російської, польської, німецької та французької мов. А от сини здобули спеціальну освіту: Євген став відомим лікарем, друкував популярні медичні статті, Лонгин — адвокатом (у його канцелярії в Городку працював Лесь Мартович), Володимир — той, що одружився з Франковою любов’ю Ольгою Рошкевич, — послухався матері й продовжив священицьку династію Озаркевичів. Безумовно, домашні обставини послужили Наталії Кобринській матеріалом для її оповідання «Дух часу» — про ломку усталених традицій у родинах «галицько-руського» священства.

Наталія змалку жагуче тягнулася до книги. «Яка була вдома книжка, — писала в автобіографії, — я її читала… Та що на ту лектуру не складалося: польські повісті, дрібні видання руські 60-х років, фейлетони «Слова», «Кобзар» Шевченка, житія святих, повісті Основ’яненка, а навіть проповіді… Бушування по книжках батька ввійшло мені в звичай…» Крім немалої домашньої книгозбірні, прочитала майже всю бібліотеку властительки села Белелуя — а була там переважно польська література. Вивчення побуту панського двору знадобилося письменниці для роботи над твором «Ядзя і Катруся».

Старший брат Володимир, навчаючись у німецькій гімназії в Чернівцях, постачав Наталію публікаціями німецьких авторів, а також окремими книгами з бібліотеки «москвофільського» товариства «Руська бесіда». З творами російських письменників вона ближче познайомилася завдяки молодшому братові Євгену, який вчився в «руській» гімназії у Львові, подружився з І. Франком і мав у його особі доброго консультанта. Євген привозив додому і праці К Маркса, Ф. Лассаля, М. Драгоманова, Б. Лімановського.

Розвиткові самоосвіти і культурного світогляду Наталії активно сприяв її чоловік, Теофіл Кобринський, талановитий співак, піаніст, композитор і збирач фольклору. Разом прожили вони всього п’ять років (1877–1882).

Щоб хоч трохи полегшити свій біль після втрати друга, Наталія виїжджає з батьком-депутатом у Відень. Тут зустріла прогресивного публіциста, літературознавця і громадського діяча Остапа Терлецького (ще в 1877–1878 роках він сидів у тюрмі разом з І. Франком, М. Павликом та іншими «соціалістами») — про нього Наталія знала від братів Євгена і Лонгина, що на початку 80-х років вчилися у Віденському університеті.

Саме О. Терлецький, оцінивши майстерність та емоційність усних оповідей Наталії Кобринської, умовив її взятися за перо. У 1883 році Наталія написала перше, як сама стверджує, «безпретензіональне оповідання» — «Пані Шумінська», перейменоване згодом на «Дух часу».

О. Терлецький, не розкриваючи імені авторки, прочитав його на засіданні віденського товариства студентів-українців «Січ», яке Н. Кьбринська відвідувала разом з братами. Твір отримав загальне схвалення. Так само було оцінено її нове оповідання — «Задля кусника хліба».

Про успіх молодої письменниці довідався І. Франко. Переказав, що рад би познайомитися з її творами. Н. Кобринська, не без остраху, посилає йому обидва оповідання. Франко дав схвальну оцінку їм і в 1884 році опублікував у «Зорі» одне з них («Задля кусника хліба»). Це додало Н. Кобринській відваги, і вона цілковито стає на літературну дорогу.

Особисте знайомство Н. Кобринської з І. Франком, М. Павликом відбулося, за її словами, в Коломиї 1883 року на організованому віденськими і львівськими студентами вічі.

Якщо О. Терлецький розбудив літературний талант Н. Кобринської, то І. Франко відповідно спрямував його — на служіння народові. Звичайно, домашня освіта не прищепила Кобринській особливого національного чуття: батько, старший брат симпатизували модному тоді серед західноукраїнського попівства «москвофільству». «Майже неймовірно, — відзначає письменниця, — що на дійсні національні інтереси навів мене Іван Франко». В результаті вона «стала пізнавати, що лиш на національних підставах може піднестися маса до загальної культури і цивілізації».

Щось подібне писала Ольга Кобилянська про Н. Кобринську та С. Окуневську, — що вони зробили з неї, початкуючої німецькомовної письменниці, «українську літератку», «українську патріотку». Це вже, так би