Читати книгу - "Дух часу"

У Відні Н. Кобринська слухала окремі лекції в університеті. Тут поглибила свої знання з європейської літератури.

«Я через літературу, — наголошувала, — дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві — тож хотіла-м і других повести за собою».

Повернувшись у 1884 році з Відня у Болехів, Н. Кобринська відразу налагоджує широкі культурно-політичні зв’язки. Організовує в Станіславі «Товариство руських жінок». На першому його засіданні був І. Франко. Проіснувала ця жіноча спілка недовго, бо, по-перше, завузька була сама мета — лиш «розбудження жіночого руху через літературу», по-друге, клерикали напали на Н. Кобринську за пропаганду у товаристві атеїстичних і соціалістичних ідей.

З 1885 року Н. Кобринська веде інтенсивне листування з метою видавати український жіночий альманах. «Якби-м зібрала усі написані в тій справі листи, — повідомляла вона Ганну Барвінок, — то чи не більшу вчинило би книжку, як тота, що гадаю видати». Від самого початку альманахом займався І. Франко: постачав Кобринській «адреси українок», рекомендував їхні твори, був редактором видання, опікувався його друком.

Альманах вийшов у Львові 1887 року під назвою «Перший вінок». На титулі стояли прізвища двох упорядників: Наталія Кобринська та Олена Пчілка. Рік тому у Києві М. Драгоманов видав «Повісті Юрія Федьковича» — першу на Наддніпрянщині книгу західноукраїнського письменника нової літератури. І одне, й друге видання свідчили про духовний протест проти штучних імперських кордонів на українській землі, про ідею возз’єднання Наддніпрянщини і Наддністрянщини.

Із публікаціями в «Першому вінку», крім Кобринської та Пчілки, виступили Ганна Барвінок, Олена Грицай, Дніпрова Чайка, Уляна Кравченко, Софія Окуневська (під псевдонімом Єрина ***), Анна Павлик, Климентина Попович, Михайлина Рошкевич, Людмила Старицька, молода Леся Українка, Ольга Франко та інші авторки. Такої письменницько-жіночої антології на Україні ще не було, тому в анналах історії «Перший вінок» не загубився.

Як усяке неординарне явище, книга викликала різні думки. Історична вартість «Першого вінка», наголошувала письменниця в брошурі «Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі» з р. 1887» (Чернівці, 1888), у тім, що «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої йрава національні і громадські».

Відразу після виходу альманаху Н. Кобринська їде з Софією Окуневською до Цюріха. Пробувши тут рік, неабияк зросла політично. Разом із Софією відвідувала в університеті лекції німецького економіста, автора праці «Демократія і соціалізм» Ю. Пляттера, «котрий тоді якраз викладав про комуністичні ідеї». Познайомилася з одним із зачинателів польського соціалістичного руху Б. Лімановським. Їздила до Женеви на зустріч з М. Драгомановим.

У 1896 році, в третій і останній книзі «Наша доля» (цей «збірник праць різних авторів» видавала Н. Кобринська від 1893 року — спочатку в Стрию, потім у Львові), письменниця надрукує свої некрологи «Фрідріх Енгельс» і «Михайло Драгоманов», а в 1905 році М. Павлик видасть книжку «Переписка Михайла Драгоманова з Наталією Кобринською» (1893–1895)».

Взагалі культурним взаєминам письменниці з провінційного Болехова може позаздрити не один столичний літератор. У її хаті днями, тижнями гостювали Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Іван Франко і його сім’я, Михайло Павлик та Олександр Кониський, Денис Лукіянович і чеський етнограф та фольклорист Францішек Ржегорж. З багатьма представниками чеської культури Н. Кобринська потоваришувала в результаті поїздки у 1891 році на з’їзд слов’янської молоді й на етнографічну виставку у Прагу. В серпні 1899 року Н. Кобринська разом з О. Кобилянсыкою побувала на XI археологічному з’їзді в Києві. Була гостею Олени Пчілки, з якою вперше зустрілася в 1891 році у Львові, коли та везла на лікування у Відень дочку (Лесю Українку), побувала дома у Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького. З Києва навідалася до Чернігова, де склала візити Михайлові Коцюбинському та Борисові Грінченку. З усіма названими вище наддніпрянцями письменниця веде ділове листування. Листовно зв’язавшись із відомим німецьким марксистом Августом Бебелем, вона домоглася згоди на український переклад його праці «Жінка і соціалізм».

Відповідаючи в 1886 році на запитання Елізи Ожешко, хто з сучасних українських письменників вартий уваги, І. Франко називає Панаса Мирного, а з західного регіону — Ю. Федьковича і Н. Кобринську. О. Кобилянська в 1900 році інформувала болгарського письменника й літературознавця Петко Тодорова: «В нас єсть тепер кілька гарних молодих талантів, між іншими Василь Стефаник і Марко Черемшина. З жінок подам Вам ще один адрес пані Наталії Кобринської (в Болехові, Галичина)».

1889 року І. Франко і Н. Кобринська обмінялися художніми присвятами: він — поезією «У цадика» (з циклу «Жи. дівські мелодії»), вона — одним з кращих оповідань «Виборець». О. Кобилянська присвятила своїй посестрі першу публікацію — «повість з жіночого життя» «Людина» (1894). Згодом, уже після смерті Н. Кобринської, письменники видадуть цілу збірку присвят під назвою «Першому українському борцеві за права жінки» (1921).

Н. Кобринська допомагала Франкові збирати, перекази про Лук’яна Кобилицю; для Франкового часопису «Житє і слово» вона прислала список (варіант) «агітаційної поеми» М. Попеля з часів революції 1848 року «Русин на празнику»; М. Коцюбинський просить письменницю дістати «щось з прозових творів Федьковича, не друкованих в Росії»; О. Кониський обговорює з нею задум видання в Болехові журналу; на прохання Ф. Ржегоржа Н. Кобринська збирає для чеського музею Напрстків зразки гуцульського одягу, вишивок.

Таким енергійним, багатим, цікавим було літературно-громадське життя Н. Кобринської. Треба, однак, сказати, що це стосується переважно періоду минулого століття; на початку XX століття в силу певних обставин письменниця все більше усамітнюється.

Найкращі твори Н. Кобринська написала у першому творчому десятиріччі.

Медитаційне оповідання «Дух часу» («Пані Шумінська») — правдивий, як сказав би Ю. Федькович, «кавалок життя» з 70—80-х років XIX століття, життя середовища, з якого письменниця вийшла. Попівство в Галичині перестало бути, по суті, єдиною «руською» інтелігенцією. Священицькі сини-дочки, досягти зрілого віку, залишали патріархальні домашні гнізда: зваблені суспільними вітрами, пускалися на бистрину світськості.

Старше покоління, яке уособлює попадя Шумінська, не розуміє грядущих змін, поривань молоді. Суспільний лад вважався пані Шумінській недоторканим, як богом даний «віковий порядок». А тут син, якого готувала для семінарії, пішов на юриспруденцію, приїжджає з друзями на вакації й веде не ясні для неї, страшні розмови: «Народ, рівність, свобода, революція французька, експлуатація мужика, сорок осьмий рік!»

Важливою є думка у творі: жінка сама повинна дбати про певне місце в суспільстві,