Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

немов побитий собака. У цьому погляді відчувалося німе каяття і благання про вибачення. Не маючи сил терпіти цей погляд, Микита мовив рішучіше:

– Отже так, Мамалушо… Або ти негайно зізнаєшся, що там у тебе стряслося, або я просто не знаю, що його думати й робити! Але ти мене знаєш: я таки зроблю щось, що тобі дуже не сподобається. Ще не знаю, що саме зроблю, але якось вже повір мені…

Літня жінка тяжко зітхнула, обережно потягнулася до синової руки, скинула її з плечей, немовби порох обтрусила. Зітхнула:

– Чесно кажучи, боюся я тебе, синочку.

– Мамалушо, що це знов за розмови такі?! – прорипів Микита, тим не менш, намагаючись стриматися. – Якщо я навіть відмотав певний строк самі знаєте де, це ще ні про що не свідчить.

– Свідчить, синку, ой свідчить…

– Мамалушо!..

– Ти ж збирався підірвати цю бомбу твою… сказати навіть лячно!..

– Чому?!

– Ну гаразд, гаразд!.. У мавзолеї самого товариша Леніна посеред Москви збирався тую бомбу підірвати. Отож я тепер побоююсь, що зробиш зле мені, твоїй матусі…

– Мамалушо! Ну скажи, при чім тут одне до іншого?!

– Ну-у-у, як це при чім… – літня жінка розгублено розвела руками. – Якщо ти товариша Леніна не пожалів, то й рідну матір, яка-а-а…

Й замовкла розгублено, нібито подавившись словами.

– Ленін – це бридкий тип, злочинець. А ти – моя мама, – спробував заперечити він. Однак це, здавалося б, тверезе міркування не справило на літню жінку жодного враження.

– Знаєш що, Мамалушо… Давай кінчати цей цирк на дроті.

Тепер Микита спробував надати своєму голосу прокурорської суворості. Це нарешті подіяло. Лікерія Марківна приречено зітхнула, мовивши:

– Ну гаразд, пішли. Зараз сам подивишся.

А коли вони підійшли до розсунутого складаного столу, додала:

– Ось, поглянь на це… Я тут прибратися вирішила і знайшла.

Це був старовинний обідній стіл, важкий і дебелий, виготовлений, мабуть, ще за царя Гороха. Його стільниця складалася з двох великих розсувних половинок, між якими можна було вставити додаткову секцію, яка в свою чергу складалася з двох менших половинок. Микита побачив розсунуту стільницю, на схованих раніше під нею половинках додаткової секції був розкладений чистенький кухонний рушничок, а на ньому – дві стопки купюр номіналом по 50 і 100 карбованців. Від такого видовища потемніло в очах, він похитнувся і, щоб не впасти, був змушений спертися об одну з половинок стільниці. Тоді почув мамин голос, що насилу пробивався крізь товстелезну, хоча й невидиму ватяну стіну:

– Уяви собі, тут п’ятнадцять «соток» і двадцять «п’ятдесяток». Дві з половиною тисячі… Я й забула за них зовсім. Щойно «Павлівську реформу»[1] оголосили – весь дім догори дриґом перевернула, але так і не знайшла! Думала, що випадково загубила… А вони тут лежали. А я й забула зовсім.

– Це-е-е… Це що за гроші? – спитав вкрай розгублений Микита, тільки аби щось спитати.

– Та то я про всяк випадок приготувала. Або мені на смерть… Або тобі, синочку, на весілля. Бо колись ти ж таки надумаєш оженитися?..

«Оженитися? Пхе!.. Тільки цього мені зараз бракувало», – підібгавши губи, з гіркотою подумав він. І знов почув мамин голос:

– То ти не сваритимеш мене, синочку?

– Сварити?! Тебе?.. Ще чого надумала.

– Ой, дякую тобі!.. А як гадаєш, як тепер із цими грішми вчинити?

– З грішми?! Ти називаєш це ГРІШМИ?!

– А як же їх ще назвати…

– ПАПІРЦЯМИ – от як!..

– Та що ти таке говориш…

– Що знаю, те й кажу! Можеш ці папірці на стіну приліпити. У тебе на зовнішній стіні кімнати шпалери повідставали – от можна там, якщо вистачить. Або коли дуже морозно стане – можна на розтопку багаття пустити. Хрещенські морози вже пройшли, та попереду ще лютий, тоді ще й які морози будуть!.. Отож для розпалювання ще й як згодиться.

– Си-и-иноч-ку-у-у…

У відчаї Мамалуша закусила губу.

– Коротше, роби тепер із цим мотлохом паперовим що завгодно, але…

– Синочку, а я тут подумала, може твого Бідосика попросити?! Він, Бідосик твій, такий меткий та хитрий… А раптом щось та й надумає?!

Про колишнього Микитиного товариша Бідосика в зв’язку з «Павлівською реформою» ходили просто неймовірні чутки. Одні говорили, що коли в програмі «Час»[2] повідомили про обмін грошей, то, прихопивши всі крупні купюри, які тільки мав удома, Бідосик негайно кинувся на вокзал і заходився скупати найдорожчі квитки на всі напрями до самого закриття залізничних кас. Квитки поздавав назад наступного ж дня, втративши на цій оборудці відносно незначну суму, зате «легалізувавши» решту готівки. І звісно ж, не впустив шансу похизуватися власною кмітливістю перед знайомими!..

Втім, ця хвалькувата розповідь подіяла на кого завгодно, тільки не на Микиту! Бо вислухавши Лікерію Марківну, він загрозливо пробурмотів:

– Мамалушо… Ну скільки можна говорити, щоб я не чув у власному домі навіть найменших згадок про цю паскуду?!

– Але ж синку, Бідосик був же колись твоїм другом!..

– І справді був. Аж доки не здав мене КДБ.

– Ну то й що, синку?.. Це ж було коли! А тепер…

– Мамалушо, я кому сказав! – гримнув Микита і навіть грюкнув кулаком по відсунутій половинці стільниці. Мати перелякано замовкла, бо все ж таки в душі побоювалася власного сина-сидільця. Та й як не боятися?! Хтозна, які дурні звички він «на зоні» підхопив!..

Книжкова ятка неподалік Будинку актора, вул. Ярославів Вал, № 7, Київ, 29 вересня 1991 року

Попри те, що вже добігав кінця перший осінній місяць, сьогоднішня неділя видалася напрочуд затишною і теплою. На прозоро-чистому небі, блакить якого не затьмарювала жодна, навіть найлегша срібляста хмаринка, від самого ранку сяяло лагідне сонечко. Здавалося б, настільки чудова погода мала би сприяти гарному настрою всіх і кожного…

Але ж ні! У Спартака на душі від цього було, навпаки, дуже й дуже гірко. А все через те, що сьогодні були ювілейні – п’ятдесяті – роковини початку розстрілів у Бабиному Яру. Маючи занадто жваву уяву, молодий чоловік уявляв, що рівно півстоліття тому – 29 вересня 1941 року (тільки от не в неділю, а в понеділок) стояла така сама лагідна й тепла, майже літня погода.

Прочитавши напередодні розклеєне містом розпорядження окупаційної влади:

«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8-ї ранку при вул. Мельника-Докторівській (коло кладовища)»,

не насмілюючись протестувати через те, що ввечері наступного дня, 30 вересня 1941 року, мав розпочатися Судний День, ці люди зібрали необхідний мінімум речей та потяглися з усіх куточків Києва до вказаного пункту збору. Вони наївно вважали,