Читати книгу - "Хочу Місяць, Фарджон Елінор"

Такий круглий, весь срібний

Якось увечері Дочка короля визирнула у вікно і побачила на небі красивий круглий, срібний Місяць. Вона простягла вгору руки, але дотягнутися до Місяця не змогла.

Тоді вона піднялася на горище, приставила стільця до відкритого люку і вилізла на дах. Але й звідти дістати Місяця не змогла.

Вона видерлася на найвищий димар, але до Місяця все одно не дістала і гірко-гірко заплакала.

Пролітав повз неї Кажан і спитав:

— За чим ти плачеш, Дочка короля?

— Хочу Місяць, а дістати не можу, — відповіла принцеса.

— Мабуть, і я не зможу, — зітхнув Кажан. — Але я полечу і попрошу Ніч, вона тобі допоможе.

Кажан полетів, а Дочка короля залишилася на даху гірко плакати за Місяцем.

Настав ранок, вже зовсім розвиднілося, прокинулася Ластівка, що жила під дахом. Вона побачила Дочку короля і спитала:

— За чим ти плачеш?

— Хочу Мі-і-ісяць… — відповіла принцеса.

— Гм, особисто я віддаю перевагу Сонцю, — зауважила Ластівка. — Але все одно я зараз полечу і попрошу День, він тобі допоможе.

І Ластівка полетіла назустріч Дню.

А в королівському палаці тим часом почався жахливий переполох. Нянька пішла будити Дочку короля і знайшла її ліжко порожнім.

Вона одразу ж прибігла до Короля і затарабанила у двері кулаками:

— Прокиньтеся, прокиньтеся, вашу Дочку вкрали!

Король у нічному ковпаку вискочив із ліжка і закричав у замкову шпарину:

— Хто?

— Хлопчисько, що чистить срібний посуд, — відповіла Нянька. — Ще минулого тижня пропала срібна тарілка. Хто вкрав тарілку, той вкрав і принцесу.

— Посадити Хлопчину до в'язниці! — наказав Король.

Нянька прожогом кинулася до казарм і наказала Генералові заарештувати Хлопця, що чистить королівське срібло.

Генерал надів шпори та еполети, пристебнув шпагу, всі свої ордени та медалі і дав солдатам наказ вирушати по домівках на тижневу відпустку.

Навіщо?

Ну як же, щоб попрощатися спочатку з рідною ненькою.

— Хлопчиська ми заарештуємо Першого Квітня, — оголосив Генерал і замкнувся у своєму кабінеті обмірковувати план операції.

А Нянька повернулася до палацу і доповіла про все Королю. Король від задоволення потер руки.

— Отак йому і треба! — сказав він. — Першого Квітня ми його заарештуємо. А поки нумо шукати принцесу.

І Король послав по свого Головного детектива і розповів йому, що сталося. Головний детектив зробив розумне обличчя і сказав:

— Перше — треба знайти ключ до таємниці. Друге — зняти відбитки пальців.

— Чиїх? — запитав Король.

— Кожного і кожного, — відповів Головний детектив.

— Навіть моїх? — запитав Король.

— Звичайно! — вигукнув Головний детектив. — Адже ваша величносте — перша людина в державі. Ясна річ, ми почнемо з вас.

Король зрадів і простягнув Головному детективові два великих пальця.

Головний детектив розвів у тарілці чорну сажу, і Король приготувався бува занурити в неї свої великі пальці, як раптом з'явилася королівська Куховарка і сказала:

— Я подаю у відставку!

— Чому? — запитав Король.

— Тому що, скільки не б'юся, ніяк не можу розпалити плиту, — сказала Куховарка. — А якщо плита не горить, мені тут нема чого робити.

— Чому ж плита не горить? — запитав Король.

— Тому що вода! Я її витираю та витираю, а вона все крапає та крапає з димаря прямо на плиту, і вогонь не горить. А без вогню обід не приготуєш, адже вірно? Отже, я йду.

— Коли? — запитав Король.

— Цієї ж хвилини, — сказала Куховарка.

— Ні, спочатку залиш відбитки пальців, — сказав Король.

— А це боляче? — спитала Куховарка.

— Що ти, анітрохи, — сказав Король. — Тільки лоскотно.

Куховарка залишила відбитки великих пальців і пішла упаковувати свої скрині та кошики.

Щойно рознеслася звістка, що королівська Куховарка подає у відставку, як усі куховарки в королівстві теж подали у відставку, тому що королівський дім для всіх приклад — для герцогів і для графів, для булочників і кравців, для всіх Джонні, Джеків і Джоннів. Ну хіба це не безглуздя?

І ось що з цього вийшло…

Ніч не права

Полетів Кажан на пошуки Ночі, щоб розповісти їй про Дочку короля. Але знайти Ніч було нелегко, хоча тут і там вже виднілася нічна тінь. Нарешті, кажан зустрів Ніч у лісі.

Вона наводила там свій лад. Якщо якась квітка забула закрити очі на ніч, вона тихенько дмухала на неї, і квітка згортала свої пелюстки. Якщо дерево тремтіло уві сні усіма своїми листочками, Ніч лагідно торкалася його, і воно переставало тремтіти. Якщо пташеня пищало у гнізді, вона гладила його по спинці, і воно знов засинало.

А от Сову або Нічного метелика Ніч будила:

— Не дрімайте, вставайте, літайте!

І Сова залишала своє затишне дупло, а Нічний метелик — зелений листок, і летіли по різних нічних справах.

Кажан опустився на плече Ночі.

— Тобі що, малятко? — запитала Ніч.

— Я прилетів сказати, що Дочка короля хоче Місяць!

— Місяць? З неба Місяць? — здивувалася Ніч. — Ні, я не можу обійтися без Місяця, так і передай Дочці короля.

— Ах, вона гірко-гірко плаче і просить у тебе Місяць, добра матінко Ніч, — сказав Кажан.

— Як не соромно! — розсердилася матінка Ніч. — Ти тільки подумай, що вийде, якщо всі матері будуть давати дітям все, що вони надумають попросити! Назви мені хоч одну серйозну причину, чому я маю віддати Доньці короля Місяць, тоді подивимося.

Кажан подумав і сказав:

— Тому що в неї сірі очі, чорне волосся і біла шкіра.

— Але яка ж це причина! Ні, ні, йди, у мене ще так багато справ!

І Ніч зняла кажана зі свого плеча і зникла у лісовій гущавині, а кажан надувся від образи і повис на гілці дерева вниз головою.

З дупла висунулася Сова і спитала:

— Ти кажеш, у неї сірі очі?

— Ну так, сірі, як сутінки.

З нірки визирнув Кріт і спитав:

— Ти кажеш, у неї чорне волосся?

— Ну так, чорніше за тіні.

На лист присів Нічний метелик.

— Ти кажеш, що в неї біла шкіра? — спитав він.

— Біліша від світла зірок.

І сіра Сова вирішила:

— Отже, вона нам сестра і ми повинні постояти за неї.

Якщо їй хочеться Місяця, треба віддати їй Місяць. Ніч не права!

— Ніч не права! — погодився Кріт.

— Ніч не права! — повторив Нічний метелик.

А легкий вітерець підхопив ці слова і розніс по всьому світу.

— Ніч не права… Ніч не права… Ніч не права… — шепотів Вітер.

І всі діти Темряви зійшлися послухати його, і сови, і лисиці, і нічні співаки — дрімлюги та солов'ї, і метелики, і миші, і білки, і навіть кішки, що гуляють по дахах. А послухавши Вітра, самі стали повторювати:

— Ніч не права!

— Ніч не права!

— Ніч не права!

— Ви чули новину? — пропищала Мишка до Метелика. — Ніч не права!

— Звичайно, не права, — сказав Метелик. — Я завжди це говорив.

А Соловей співав про це так голосно, що його пісня долетіла до Зірок, і Зірки почали повторювати за ним:

— Ніч не права! Ніч не права!

— Що ви говорите? — запитав Місяць, що виплив на середину небосхилу.

— Ми говоримо і повторюємо, і будемо повторювати до ранку, що Ніч не права.

— Тихіше, тихіше, — сказав Місяць, — не поспішайте казати так. Краще обміркуємо і обговоримо все як слід. Почекаємо до Першого Квітня і тоді вирішимо, права Ніч або не права. А зараз усі по домівках, скоро вже день.

День – геть!

Коли діти Темряви розійшлися по домівках і настав світанок, Ластівка полетіла шукати День, щоб сказати йому про Дочку короля, що плаче за Місяцем. Вона побачила, як День виходить з-за моря, залишаючи золотисті сліди на піску.

— Ти наче перший жайворонок, — сказав День Ластівці. — Чому так рано?

— Бо Дочка короля гірко плаче, вона хоче Місяць і не може дістати.

— Яка дурниця, — сказав День. — І тільки через це ти поспішила мені назустріч? Але чому ми повинні віддати їй Місяць?

— Бо, бо… — І Ластівка замислилася, щоб знайти відповідь. — Ну, тому, що в неї блакитні очі, золоте волосся та рожеві щічки.

— Яка вона багата, — сказав День. — Навіщо ж їй ще й Місяць? Або ти хочеш посварити мене з матінкою Ніччю, лише б висохли сльози на очах у Дочки короля? Лети-но краще, дитино моя, по своїх справах, а я візьмуся за свої.

І з берега моря День переступив одразу на луки, позолотив квіти і траву.

З гірського озера висунула голову червона Рибка і запитала:

— Ти кажеш, у неї блакитні очі?

— Блакитні, як небо! — відповіла Ластівка.

З кручі звісила голову Ромашка.

— І золоте волосся? — запитала вона.

— Наче промені Сонця, — відповіла Ластівка.

Чайка застигла у височині, щоб спитати:

— Та рожеві щічки?

— Рожеві, як світанок! — відповіла Ластівка.

— Отже, вона нам сестра! — голосно крикнула Чайка і пірнула вниз з висоти. — І якщо вона просить Місяць, треба дати їй Місяць. День не правий, якщо не хоче віддати їй Місяця. День — геть!

— День — геть! — підхопила Ромашка.

— День — геть! — повторила за нею червона Рибка.

А Вітер відніс їхні слова до моря, і хвилі підхопили їх і забрали до інших берегів. І всі діти Світла почали повторювати за ним:

— День — геть!

— День — геть!

— День — геть!

І папуги, і мавпи, і навіть слони і шакали. А Жайворонок виводив такі голосисті трелі, що Сонце запитало його:

— Про що ти?

— День — геть! День — геть! День — геть! — дзвенів Жайворонок.

— Тільки не сьогодні, — сказало Сонце. — З цим поспішати ніколи не варто, треба все обдумати та обговорити.

Почекаємо до Першого Квітня, а там вирішимо, прогнати День або пробачити.

Слідами принцеси

Тим часом королівські детективи вирушили по місту на розшуки принцеси. Хто вибрав головні вулиці, а хто закутки, хто нишпорив по парках, а хто заглядав у шинки і таверни. І всюди вони знаходили підозрілі сліди і підозрілих осіб і поспішали з ними до палацу Короля.

Детектив Перший перевдягнувся нічним сторожем і не встиг вийти на вулицю, як одразу ж побачив Волоцюгу в лахмітті, що міцно спав на траві під деревом.

"Підозрілий тип", — подумав Детектив і, схилившись над сплячим, крикнув йому прямо у вухо:

— Де королівська Дочка, признавайся!

Волоцюга розплющив одне око і пробурмотів:

— Перший провулок праворуч, другий ліворуч, — і захропів знову.

Детектив кинувся у провулок праворуч, потім повернув ліворуч і опинився перед шинком "Свиняча голова". У шинку на дерев'яних лавках за довгим столом сиділи дев'ятнадцять веселих моряків. Вони тільки-но повернулися з далекого плавання до Гавайських островів, і худий Господар та товста Господиня пригощали їх добрим елем.

Детектив відвів Господиню з Господарем убік і суворо запитав:

— Де королівська Дочка?

— Яка така Дочка? — спитав Господар.

— Десь мабуть є, тільки не тут, — відповіла Господиня.

— Ах, ви ще будете заперечувати! — розсердився Детектив.