Читати книжки он-лайн » Дитячі книги 🧒📖🌈 » Коник Вогник, який засвітив зорі, Ірина Мацко

Читати книгу - "Коник Вогник, який засвітив зорі, Ірина Мацко"

30
0
В повній версії книги "Коник Вогник, який засвітив зорі" від автора Ірина Мацко, яка відноситься до жанру "Дитячі книги 🧒📖🌈", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «Коник Вогник, який засвітив зорі, Ірина Мацко» від автора - Ірина Мацко, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Дитячі книги 🧒📖🌈" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "Коник Вогник, який засвітив зорі, Ірина Мацко" з друзями в соціальних мережах: 
Eknigi.club - це сайт, який надає можливість безкоштовно насолоджуватися книгами сучасних українських авторів в онлайн режимі. На сайті ви знайдете різноманітну колекцію популярних творів, які захоплюють читачів своєю тематикою, стилем письма та глибиною змісту. Ці книги можуть бути цікаві як для україномовних, так і для іноземців, які вивчають українську мову. Більшість книг на Eknigi.club доступні для завантаження у форматах PDF, EPUB, FB2, що робить читання книг зручним та доступним на будь-якому гаджеті.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити

Сонечко–жучок сів на вухо Вогника, легенько залоскотав ніжками. Стріпнувши його, коник весело хвицнув копитцями і помчав полем, потім лугом, перестрибуючи рівчаки та копички землі, які нещодавно нарили кроти–копачі. Вони із жучком були давні друзі і часто так гралися.

Вогником його назвали через те, що умів викрешувати копитцями зорі. Щойно народився, відразу так стукнув ними одне об одне, що навколо полетіли маленькі зірочки.

Сонце лагідно світило з неба раз у раз ховаючись за хмаринку, огортало, обіймало його теплом і ніжним маминим дотиком. Сама ж матуся паслася неподалік і тільки зрідка підіймала голову, щоб побачити свого хвацького козачка, глянути чи все з ним добре і знову опускала її до соковитої травички.

Вогник добіг до нірки ховрашка Зубрика, зазирнув усередину, щоб покликати його разом гратися, але його чомусь не було.

І враз Вогник прокинувся… Знову почувся гул і земля дрижала під ногами. Вогник зіщулився, пригадав усе, що нещодавно трапилося і глянув на маму, шукаючи заспокоєння. Мама зосереджено вдивлялася з лісових хащів туди, де був їх дім, їх воля і свобода – на просторий луг. Там був і її сміливий чоловік – кінь Дзвін.

Ще зовсім недавно вони усі мирно паслися разом на цьому лузі. Та однієї темної ночі, такої, що навіть місяць не хотів виглядати з–за хмар, незліченне військо саранчі налетіло на їх луг і почало все нищити.

– Ти повинна піти у ліс і зберегти Вогника! Чуєш? Поки ми будемо гнати цю саранчу, топтати, щоб не залишилося жодної на нашій землі, ви маєте бути в безпеці! – сказав тато Дзвін.

Батько Дзвін, скликавши весь табун й інших жителів лугу, почали топтати саранчу. Нещадно і впевнено, метр за метром. Дзвін мав за що боротися, а з ним тисячі таких же як і він – відчайдушних, сміливих, безстрашних. За їх спинами, десь там у лісі, їх рідня, а у Дзвона вони – мама Стріла та син – коник Вогник.

А коник із мамою покинули рідні краї і подалися у ліс. Добре їм було тут, безпечно, тихо, хоч і незвично. Лісові мешканці гарно зустріли, нагодували, дали прихисток і змайстрували для коника і його мами невеличке житло. Навіть хижаки оминали і не зачіпали. У біді усі згуртувалися та допомагали один одному.

Але Вогник був дуже наляканий. Він хвилювався за тата і все частіше притулявся до мами. Із татом Дзвоном вони спілкувалися через стару вербу, до якої щодня приходили і стукали по її корі. Цей стукіт чув тато–Дзвін і це додавало йому сили. А вночі на небі запалювалися зорі і їх було видно з усіх–усюд. Вогник їх рахував, як завжди, але не усі міг побачити через високі дерева, що заступали йому небо. Та він знав, що вони освітлювали ворога і допомагали знищувати його. Був певний, що все буде добре, буде перемога і у нього з'явилася мрія – побачити знову сонце над лугом і вечірні, нічні зорі, які світили вдома так, як ніде більше!

Вогник дуже сумував за татом і за домом, за друзями: Сонечком–жучком та ховрашком Зубриком. Він знав, що вони мали бути зараз там, адже допомагали також програти чужинців із їх краю. Сонечко–жучок знищував саранчу не гірше від коня Дзвона, а ховрашок Зубрик заготовляв їжу, щоб ті, хто боролися, завжди були ситими.

Вогник був впевнений, що саранча неодмінно буде знищена і вони знову повернуться. Він також хотів допомогти, адже вмів викрешувати вогняні зірочки, але поки що цього було замало для боротьби, тому старанно вчився і не забував своє рідне, повторював щодня назву кожної травинки, комашки, звірятка польового, вправлявся в стрибках та бігу. Мама Стріла також щодня забезпечувала тил, готувала їжу, доглядала Вогника.

Та одного вечора зорі не запалали на небі. Все було сіро і понуро. Сили почали покидати коня Дзвона і його друзів. Вогник відчув цю тривогу, як і мама, яка міцно притиснула його до себе.

– Все буде добре, синку! От побачиш, все точно буде добре.. – хоч сама здригалася від кожного найменшого звуку.

Тієї ночі тато Дзвін приснився йому. Із його ран на ногах, по всьому тілу струменіла кров… Він говорив із мамою у сні:

– Саранчі вже багато загинуло, але й мені нема вже з ким боронити рідну землю. Навіть зорі не світять, не показують мені шлях, не освітлюють луг, щоб я міг боротися далі.

– Так, ти втомився, але я впевнена, що ти зможеш! Он, наш синочок спить… Може він додасть Тобі сили? Він має й далі жити на своєму рідному лузі, бігати по ньому, а колись показати цей луг, поле, все, що наше рідне, своїм діткам і навчити їх рахувати зорі.

Вогник прокинувся і широко розплющив оченята, щиро та з надією подивився у небо, а тоді кресанув копитцями, як завжди, і звідти полетіли у небо такі вогники, що освітили весь світ і справжні зорі засяяли у небі. І у його очах також засяяли зорі! Справжні, яскраві вогники надії і віри! Вогник запалив зорі, бо він був тим майбутнім, яке не можна було підвести.

Світло з неба осяяло коня Дзвона. Він підняв важку голову, запалився, розправив плечі й знову почав боронити свій дім від чужинців. А з ним і ті, хто також вже втрачав усі сили для подальшої боротьби.

Минув час... Скільки ночей та днів минуло Вогник вже не знав, але одного ранку він прокинувся від легкого дотику матусиного носа до його щоки.

– Покидайся, Вогнику! Час повертатися!

– Куди? – сонні оченята малого ще додивлялися солодкий сон. Та краєм ока він побачив за матусиною спиною тата Дзвона, гордого, величного, осяяного ранішнім сонцем! Його грива ніби палала вогнем від сонячних променів, а очі світилися щастям.

– Додому збираємося! Ворога більше нема на нашій землі! Всю нечисть витоптано і більше вона ніколи не повернеться! Луг і поле наше і все, що зветься рідним домом!

Вогник знову міг гарцювати, мчати галопом рідними просторами і рахувати зорі над своїм домом! Мрія здійснилася і в його очах усі побачили зорі…

Вогник їх запалював, бо за ним було майбутнє!

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коник Вогник, який засвітив зорі, Ірина Мацко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коник Вогник, який засвітив зорі, Ірина Мацко"