Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » До зустрічі ніколи, Меланія Арт

Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

39
0
В повній версії книги "До зустрічі ніколи" від автора Меланія Арт, яка відноситься до жанру "Сучасна проза 📚📝🏙️", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «До зустрічі ніколи, Меланія Арт» від автора - Меланія Арт, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Сучасна проза 📚📝🏙️" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "До зустрічі ніколи, Меланія Арт" з друзями в соціальних мережах: 
Ніка – розлучена молода дівчина, яка стоїть на порозі нового життя. Попереду її чекає нова компанія та нова посада, але не тільки… Попереду її чекає він. Той, кого вона ненавидить всім серцем. Її колишній викладач. Її особистий жах. Влас – успішний архітектор. У нього є все, чого тільки можна бажати. Кар’єра, зв’язки, жінки… І все було добре, поки на горизонті не з’явилася колишня студентка. Тепер він має позбутися неї і зробить для цього все можливе. Історія про двох сильних людей. Історія про те, що не завжди перше враження — правильне. Історія про те, що кохання може перемогти навіть ненависть, особливо, коли у справу втручається пристрасть. **** Історію можна читати окремо від першої частини циклу:)

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 83
Перейти на сторінку:
Пролог

П'ять років тому

Роблю глибокий вдих, намагаючись привести думки до ладу. 

Хух, ще зовсім трошечки – і свобода! Ніяких пар, ніяких курсових та ніяких екзаменів, але це не головне… Головне – ніякого Гордича!

Більше ніколи! 

Це неймовірне відчуття довгоочікуваної свободи змусило мене посміхнутися у всі тридцять два, але варто було тільки повернути голову, як посмішка одразу зникала з обличчя. Демон. Пронизує мене своїм важким поглядом очей кольору сталі і мовчить. Мовчить, адже розуміє, що нарешті я перемогла його!

– Що ж, Ніко, мені навіть немає до чого придратися, – з доброю посмішкою звернувся до мене наш улюблений ректор Михайло Остапович, змушуючи мене розірвати зоровий контакт з Гордичом. – Не знаю, чому виникла потреба в додатковому оцінюванні, – він добре знав, чому виникла така потреба, але тактовно вирішив не зациклювати на цьому увагу. – Власе, невже ти зі мною не згодний?

О так, демон точно був незгодний, аж зовсім, але навіть він не посмів піти проти свого безпосереднього керівника та наставника.

– Згодний, Михайле Остаповичу, – видавив з себе.

– Ну й чудово! Тоді вітаю вас, Вероніко Захарівно! Можете вже святкувати свій червоний диплом. Радий, що у нас навчалася така старанна студентка. Думаю, з документами ви розберетеся без мене, тож я вже піду, – сказав, а потім замовчав, поглянувши спочатку на Гордича, а потім і на мене, ніби безсловесно попереджаючи, що ще одного конфлікту він не потерпить. – Зустрінемося на врученні, Ніко. А тебе, Власе, я чекаю в себе в кабінеті після всіх занять.

– Дякую за все, Михайле Остаповичу, – відповіла йому задоволеним голосом.

Ще б йому бути не задоволеним. Нарешті я змогла поставити на місце цього Властислава Романовича – нестерпного викладача, що не зрозуміло чому незлюбив мене мало не з першого ж заняття. Він навіть пообіцяв, що я нізащо не здам у нього екзамен, через що в мене з'явився справжній страх того, що доведеться прощатися з омріяним ідеальним дипломом.

І я б з ним точно попрощалася, якби не мала одного хорошого друга, що не залишив мене в біді. Він допоміг організувати на іспит незалежну комісію у вигляді свого батька, який, так вже вийшло, був ректором університету. 

Можливо, хтось скаже, що підло ось так користуватися зв’язками, та в мене не було іншого вибору. Вважаю, що краще зробити і отримати бажаний результат, ніж за крок до випуску нарватися на перездачу просто через одного віслюка, в якого его роздуте настільки, що, здається, своїм рівнем може сміливо конкурувати зі знаменитою будівлею Бурдж Халіфа.

– Задоволена? – холодно звернувся до мене мій особистий жах, коли за ректором зачинилися двері. – Не все можна вирішити через постіль, Хоменко. Хоча… – він так гидливо обдивився мене з ніг до голови, що мені враз здалося, ніби відро з помиями на голову вилили. – Впевнений, що на Алексі ти не зупинишся, а так і продовжиш стрибати з ліжка в ліжко, шукаючи нові перспективи для себе.  

– Через постіль?! – спитала шоковано, не вірячи, що він мене зараз в такому звинуватив. – Не знаю, що ви там собі вигадали в голові, Властиславе Романовичу, але я нічого спільного з такими методами не маю. А тому краще тримайте при собі цю багнюку, яку помилково вважаєте своєю особистою думкою, – зі злістю промовила йому, стискаючи кулаки, щоб не наробити біди.

– Не забувайся, Хоменко. Я все ще можу зробити так, що тебе не приймуть на роботу ні в одну пристойну компанію.

– Думаєте, мене це зупинить? – гмикнула, показуючи всю свою зневагу. – Не приймуть – створю свою. Я зможу досягти всього, що запланувала, тож змиріться, що у вас немає ніякої влади наді мною, – починала ще більше дратуватися, хоча куди вже більше навіть не знаю. – Поставте мені нарешті мою заслужену оцінку і попрощаймося назавжди. 

Гордич хотів щось сказати, але різко передумав. Замість цього він виконав прохання і протягнув мені залікову книжку. Я підійшла до столу, щоб її забрати, та в останній момент він не дав мені цього зробити. 

– Настане день, Хоменко, коли всі твої… гм, уміння більше не допоможуть. І тоді всі дізнаються, яка ти насправді, – прошипів, підіймаючись зі свого місця і нахилившись до мене так, що наші обличчя опинилися у декількох сантиметрах одне від одного. 

Цей жест змусив мене зніяковіти на долю секунди, але потім я взяла себе в руки і впевнено відповіла, копіюючи його тон:

– Настане день, Властиславе Романовичу, коли ви пожалкуєте про свої слова, обіцяю!

– Сильно в цьому сумніваюся, – скептично відповів.

– Ваші проблеми. А тепер, – з силою вирвала заліковку з-під його руки, – до зустрічі... Ніколи!

Сказала і впевненими кроками пішла геть з аудиторії, назавжди прощаючись з нахабою, що зробив тортурами мої останні пів року у статусі студентки. 

Але тепер це все в минулому.

Я не дарма сказала про "ніколи", оскільки це просто ідеальний фінал в нашій ситуації.

Ніколи більше не хочу говорити з ним. Ніколи не хочу чути його голос. Ніколи не хочу бачити його незадоволене обличчя з холодними, наче айсберг, очима.

****

Від автора:

Вітаю Вас в історії Ніки та Власа ❤️
Знаю, що зараз важко повірити, що цих двох може щось пов'язувати у майбутньому, але... Таки може:)
Отже, переходьте до першої глави та починайте знайомство з героями, які точно варті Вашої уваги:) 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До зустрічі ніколи, Меланія Арт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"