Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

138
0
В повній версії книги "Розлучення. Ти не отримаєш дочку" від автора Ольга Вісмут, яка відноситься до жанру "Сучасна проза 📚📝🏙️", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут» від автора - Ольга Вісмут, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Сучасна проза 📚📝🏙️" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут" з друзями в соціальних мережах: 
— Що це, Ксеніє? Назар завжди мене так називає. Ненависним ім’ям Ксенія, хоч я — Оксана. І знає, що мені це не подобається. Навмисне робить боляче. Але зараз я цьому навіть рада. — Заява на розлучення, — дивлюся йому просто у вічі. Так, ось так. З викликом. Хоча всередині все тремтить від страху. Усе стискається в жаху. Його очі звужуються. — Ти розумієш, що робиш? — Розумію. — Ти добре подумала? — Так. З кожним словом я ніби стаю меншою. А чоловік — усе більшим. Він як танк пре на мене. Залякати, задавити своєю вагомістю. — Це через нього? Через те щеня? Що ж, забирайся. Іди до нього. Тільки не думай, що я віддам тобі дочку. Відступаю, поки не впираюся попереком у стіл. Далі відступати нема куди. — А якщо вона не твоя? — хапаюся за останній аргумент. — Мені начхати. Ти її не отримаєш.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 42
Перейти на сторінку:
1

— Усе! — просто за спиною лунає життєрадісний жіночий голос. — Тепер Бессонов точно буде моїм! Навіть не сумнівайся.

Здригаюсь.

Машинально обертаюсь.

Позаду мене стоїть підтягнута брюнетка з довгим волоссям, зібраним у високий хвіст. На ній вузькі лосини, короткий топ, що відкриває смаглявий прес, і біла шубка з лами. Судячи з фігури, ця дівчина — частий гість у тренажерному залі. А якщо судити з пухких губ та скульптурних вилиць — вона й у косметолога частий гість.

Її пальці, прикрашені червоними нігтями-стилетами, тримають біля вуха айфон останньої моделі.

Кілька секунд просто витріщаюся на ці нігті.

Незнайомка розмовляє телефоном. Я не вслухаюся. У голові повний сумбур.

Вона щойно назвала моє прізвище. Точніше, прізвище мого чоловіка.

— Мамо, мамусю, — Зайка смикає за пальто.

Відмираю. Переводжу погляд на трирічну доньку.

— Що, моя хороша?

— А нам довго ще лікаря чекати? — запитує вона.

Я помічаю місце, що звільнилося під кабінетом.

— Знаєш що, ходімо сюди.

Сідаю між дівчинкою-підлітком із яскраво-рожевим чубчиком і огрядною жінкою, біля якої крутиться дитина. Беру доньку на руки.

Останнім часом ми тут майже прописалися. Щойно настає зима — у Зайки загострюється бронхіт. Ось і сьогодні прийшли до лікаря із хрипами.

Притискаю Зайку до себе. Нас мали прийняти ще пів години тому, але весь коридор забитий дітьми, хто хворіє, а хто одужує. Наша черга ще не дійшла. І це в приватній клініці!

— Так, лікар щойно підтвердив. Привітай, я вагітна! — незнайомка в шубці проходить повз, продовжує тріщати без угаву. — Він тепер точно розлучиться зі своєю куркою.

Схоже, вона вийшла із сусіднього відділення. Тут педіатрія та гінекологія розташовані на одному поверсі.

Огрядна тітка проводжає її неприязним поглядом. Я ж намагаюся опанувати себе.

Ну подумаєш, хтось у натовпі назвав моє прізвище. Хіба мало Бессонових у нашому місті? Це просто чоловік з однаковим прізвищем…

На колінах крутиться донька:

— Мам, а коли я одужаю? А тато піде з нами до парку?

— Звичайно, піде. Ти ж його улюблена Зайка, — гладжу її по світлих кучерях.

— Бессонова! — з кабінету визирає медсестра. — Заходьте!

Ми підіймаємось із донькою.

Брюнетка сповільнює крок. Озирається, і наші погляди випадково зустрічаються.

Я першою відводжу очі. Поспішаю з донькою увійти до кабінету.

Але, певне, недостатньо швидко.

Стає недобре від того, як брюнетка на мене подивилася. Зарозуміло і з легкою зневагою.

Ну так, треба визнати, порівняно з нею я виглядаю трохи пом’ятою. Ні нарощених нігтів, ні вій, і планове фарбування волосся пропустила через хворобу Зайки.

Але чоловік каже, що я йому подобаюсь такою, натуральною. А ця дівчина глянула — і мене наче струмом вдарило. Запекло під грудьми від поганого передчуття.

Збіг?

Може бути…

Двері кабінету зачиняються, відрізаючи нас від незнайомки. Але мені не стає легше.

— Так, і як справи в нашої малечі?

Нас зустрічає усміхнений лікар. Кабінет світлий, з великим вікном. Стіни розписані сценками із мультфільмів.

Саджаю доньку на стільчик.

— Та ось, знову хрипить, — скрушно зітхаю.

Зоя усміхається лікареві, як рідному. Ми з нею вже не вперше в нього. Спочатку дочка дуже боялася незнайомого дядька, а тепер весело хитає ногами.

Лікар оглядає її.

— У легенях чисто. Поп’єте сироп, який я вам випишу, і за тиждень можна вже йти в садок, — дає він рекомендації.

— Дякую, — киваю.

А всередині наростає знервованість.

Ми виходимо з кабінету. Мої думки відразу повертаються до тієї брюнетки. Її слова та стервозний погляд позбавили мене спокою…

Треба зателефонувати до чоловіка. Почути його голос. Переконатися, що він, як і раніше, мене кохає. Інакше я так і буду себе накручувати.

Взагалі останнім часом стала якась нервова, мабуть, через здоров’я донечки.

У нас чудова родина. Шлюб за коханням, чудова донька — точна татова копія, хіба що волосся світле, як у мене. Назар у ній душі не чує. Це він назвав її Зайкою, а за ним так почали кликати й усі інші, хоча за документами вона Зоя Назарівна.

Ми щасливі разом.

То чому ж зараз усередині все стискається від тривоги? Дивна, незрозуміла паніка наростає з кожною секундою. Я ледве можу їй чинити опір.

Щоразу прокручую в голові слова тієї брюнетки.

Це помилка. Просто збіг. Мало про якого Бессонова вона говорила. Треба просто забути про неї.

Треба!

Але не можу.

Рука тягнеться в сумочку до телефона.

Ні, мова точно не про Назара.

Ми з ним завжди разом. Він із роботи поспішає додому, до нас. Завжди радіє нашій Зайці й мені.

Так, він багато працює. Але інакше ніяк, якщо ти самотужки підіймаєш бізнес.

Так, іноді затримується на роботі або їде у відрядження. Але я не пригадаю, щоб від нього хоч раз пахло жіночими парфумами.

І взагалі, у голові просто не вкладається, що він може мене зрадити.

Іду коридором, майже не бачачи дороги. Поки Зайка знову не починає тягнути мене за пальто.

— Так, моя хороша, — беру доньку за руку. — Ходімо.

А сама немов у трансі.

Серце стискає лещатами. Хоча, здається, причин для паніки немає. Адже нічого поганого не сталося. Зайка одужує. А те, що та брюнетка сказала — просто випадковість.

Роблю ще крок. Перед очима темніє. Накочує раптова слабкість.

Не розумію, що відбувається, але відчуваю, що втрачаю свідомість…

— З вами все гаразд? — хтось хапає мене за лікоть, не даючи впасти.

Це медсестра. Вона співчутливо заглядає мені в обличчя.

Я квапливо перепрошую. Схоже, ми з донькою просто завмерли посеред коридору, і тепер усі на нас дивляться.

Зайка продовжує тягнути мене, а я рушити не можу. Ноги наче налилися свинцем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"