Читати книгу - "Сьогодні тане сніг, Христина Лі Герман"

   Софія

    — Падає сніг, Рей. 

    Тону пальцями у жорсткій шерсті, а шкірою лине тепло і вібрації швидкого дихання. Рей близько, біля ніг, головою лежить прямо на ступнях. 

   Вже два роки у квартирі бабусі живемо лише ми — я і мій пес поводир. 

    Цього достатньо…

    — Треба зачинити вікно. 

    Підводжуся, а Рей негайно реагує і встає. Важкі лапи дряпають кігтями паркет. Все затихає, щойно вони тонуть у ворсі килиму в коридорі. Шкірою повзе свіжий холод. Ліворуч. Там вікна. Їх два, і вони прочинені, щоб чути місто. У всього у моєму світі є відтінки, як у кольорів. У звуків і ароматів теж. Коли падає перший сніг, він пахне власною свіжістю. Чистотою і морозним подихом повітря липне крижаною тонкою плівкою до обличчя, проникає під шкіру і викликає приємні сироти. 

    Вітер сьогодні торкається мрякою і вологою, коли простягаю руку за вікно і розкриваю долоню. 

    Впала... Посміхаюся і чекаю. Сніжинка тане недовго, а вітер б'є по обличчі і шиї вогким холодним потоком.

    — Сьогодні цей сніг розтане, Рей. Він перший, — шепочу і стискаю руку.

    Обіймаю себе і злегка веду долонею підвіконням. Торкаюся ребристих кінчиків листків кротону. Ще з дитинства люблю саме його. Тому відчайдушно рятувала цю рослину. З бабусиних хатніх підопічних залишився лише він. Доглядати за ними, коли не бачиш, виявилося спершу важко. Поки я навчилася "бачити" дотиками, відчувати шкірою і виявляти предмети навіть на слух, минуло надто багато часу. 

    Майже всі рослини загинули. З квартири прибрали зайві меблі, викинули скляні предмети, ножі, виделки і всі... дзеркала. 

    Вони більше нікому не потрібні. Вже два роки, як не стало бабусі, і п'ять, як все оповила темрява.

    Зачинивши вікно, натискаю на наручний годинник. Він сповіщає механічним і сухим голосом котра година, тому всміхаючись гукаю:

    — Час на прогулянку, Рей!

    Стукіт миски сигналізує, що Рей чекає спершу на вечерю. Від вікон до одвірка вітальні п'ять кроків праворуч. Я довго лікувала садна, та вперто вирішила не пересуватися, як немічна. Хоча б власним житлом ходитиму впевнено. Як зараз, коли безпомилково заходжу на кухню, а переді мною не темрява, переді мною яскраві картини спогадів стін навколо.

    Я бачу пам'яттю, і це рятує від повної, абсолютної і страшної темряви.

    Стискаю пакунок з кормом так міцно, що на кінчиках пальців гупає пульс. Тремчу і шукаю опори. Краще не згадувати нічого. Краще не думати про завтра, а жити у власному застиглому моменті. 

    Здригаюся, а гострі зуби і гаряче вологе дихання на мить зачіпає спітнілі пальці. Рей вириває пакунок з руки і сам кидає у миску. Корм розсипається, ударами бусин по кахельній підлозі дістається і до металічної миски, в якій звук стукоту інший: більш дзвінкий і глибокий. Всміхаюся, коли Рей повертає пакет на стільницю, і встигаю лише на мить провести по загривку. 

    — Ти змушуєш відчувати провину, — присідаю і гладжу знову. Собака протестує і смішно чхає через те, як швидко їсть, а я заважаю пестощами. — Повернемося і я приготую тобі кашу з кісточками та м'ясом. 

    Вібрації тихого лаю з роздратуванням натякають, що це потрібно було зробити давно, а зараз не заважати.

    Залишаю Рея і прямую до спальні. В ній лише ліжко, шафа і невеликий комод. Шукаючи улюблену кофтинку з ангори,  пробігаю пальцями по текстурах тканин, аж поки не знаходжу потрібне. Ніжний холод кофтинки миттєво перетворюється на лагідне тепло, щойно тіло нагріває тканину. 

    За цим я теж навчилася спостерігати. За тим, як тепло знищує холод, і як холод помираючи вбирає в себе тепло, наче самогубця.

    Вібрації стільникового змушують хуткіше заплітати волосся. Обачно оминаю край ліжка, аби дістатися до комода, на якому лежить косметика для догляду. Про декоративну давно забула. Вчитися наносити макіяж хотілося менше, ніж вчитися читати дотиками. 

    Натискаю на потрібну кнопку, а краще б не відповідала на дзвінок взагалі. 

    Брат...

    — Привіт, сестричко, — Артем говорить бадьоро, впевнена посміхається. Та це давно фальш навіть для сліпої, як я. — Дзвоню нагадати, що завтра у тебе медекспертиза. Ти ж не забула? 

    — Ні, — надто тихо звучить голос, надто важко сприймати його слова, надто... чути серце, яке пульсом б'є у всьому тілі. — Не забула. Соцпрацівниця, яку ти найняв без моєї згоди люб'язно нагадала.

    — Валентина Петрівна вже стара для такої роботи. Я лише попросив її замінити, аби тобі було зручно. Алла всього на три роки старше. Хіба з нею не легше? 

    — Не легше, — кажучи різко рушаю до дверей. — Вона більше поріг не переступить!

    Алла нестерпна і вальяжно поводиться у моїй присутності. Вірить, що сліпі не бачать слухом, та я все чую. І те, як вона нишпорить квартирою, і те, як її дихання повнить роздратування, коли говорить зі мною. Від неї тхне жахливими парфумами, а на мої слушні прохання і слова про гострий нюх їй плювати.

    Ногою врізаюся в одвірок і ковтаю зойк. Почує, що вдарилася — знайде новий аргумент, чому правий. Він такий. Артему плювати на мої бажання. Він вважає, що несе ідіотську відповідальність за мене. 

    Не несе. Досить!

    — Ясно все з тобою, — з втомою констатує, та йому насправді чхати. — Завтра приїду сам. Нічого не бійся, ми поїдемо разом. Це проста процедура. Пам'ятаєш? Ми з тобою говорили, що ти маєш казати. Я не ворог тобі, Софійко. Я твоя єдина рідна людина. Так буде краще. Тобі важко жити самій. 

    Звичайно! У інтернаті для незрячих жити простіше, ніж у власному домі!

    — Артем, мені це не потрібно! — підвищую голос.

    Все ж спроба спротиву вже непогана спроба. Та не у випадку з братом. 

    — Софія, ти живеш у чотирьох стінах сама! 

    — В мене є Рей! 

    — Собака рано чи пізно помре, — чуючи подібне завмираю, а горло в'яже страх. — Далі як? Новий поводир? А робота? Ти не можеш утримувати чотирикімнатну квартиру коштом пенсії інваліда. Ніяк!