Читати книгу - "Буду тебе чекати, Альбіна Вишневська"

–  Інно, я тебе цьогоріч туди нізащо не пущу! Вже три роки минуло, як ви не разом. Він поїхав. Це його вибір. Рани б мали загоїтися. Але в переддень цього дурного дня закоханих ти сама не своя. Нащо їхати через пів країни, щоб просто пройтися по набережній?

Оксана, моя найкраща подруга, міцно хапає мене ще за руку та намагається вирвати з долоні ключі від автівки. А я непохитна. Підтискаю губи та вперто дивлюсь на неї. Я не вірю в те, що його більше ніколи не побачу та не матиму змоги поговорити. Мені є що сказати. Так! Багато, що мушу сказати, а потім закрити цю сторінку назавжди...

Я хочу бути вільною. Крокувати вперед, а не час від часу вночі плакати у подушку та по декілька безсонних годин згадувати час, коли ми були найщасливішими на цьому світі.

Олег – сирота. Він мав лише бабусю, яка померла саме у той рік, коли ми познайомились та будували міцні довірливі стосунки. І мене не бентежила різниця у віці. Десять років — це ніщо у порівнянні з тим, як в унісон билися наші серця. Наша перша зустріч була випадковою та певною мірою романтичною.

Я з поважної причини запізнилась на побачення з хлопцем, і доки намагалась очі в очі пояснити всю складність ситуації з затримкою, Артем руйнував залишки мого терпіння  в день закоханих жорстокими словами: безвідповідальна, на тебе покластись не можна, такого, як я, тобі не знайти.

Й досі пам'ятаю, як всередині вогняним клубком запалала образа на безпідставні звинувачення.

–  Так ось що ти про мене думаєш? То ж, любчику, шукай собі іншу ідеальну дівчину. З мене годі!

І мені у ту мить стало так легко. Легкість з'явилась у кожній клітинці мого тіла. Схоже, що моя душа звільнялася від важких стосунків швидше, аніж це осягнув мій мозок.

Артем ще щось говорив обурливе, а мені було байдуже. Виявляється, я можу бути байдужою, коли всьому настає край.

–  Я йду, навіть не намагайся мене знову відшукати.

А я сміюсь та бажаю йому всього найкращого. Нехай йде. Це крапка. Усьому рано чи пізно настає край.

Тоді я сильніше стиснула руками перила та подивилась на зимову річку. Цьогоріч зима не сувора, але морозними та сніжними днями радувала часто.

Дивлюся на небо — там зорі палають, а я відчуваю полегшення. Та до біса того дурня. Пів року постійних емоційних гойдалок, суперечок на рівному місці та безпідставних ревнощів. Це виснажить навіть психічно витривалу людину. Але Артему, схоже, подобались подібні сварки. Він завжди проявляв якусь зверхність та зарозумілість.

Моя мама ніколи не втручалась у стосунки з хлопцями, говорила, що пишається мною, бо має доньку-розумницю. Та ось Артем їй не сподобався. Вона не мовчала, ділилась своїми спостереженнями, а я благала її не втручатись у ці стосунки. Так, не втручатись. І не в тому річ, що не поважаю думку мами. Навпаки, я спокійно реагую на материнські поради, бо ми стільки разом пережили. І загибель батька, хворобу бабусі та дідуся, смерть іншої бабусі. Ми близькі настільки, наскільки інші дівчата можуть тільки мріяти про гарні стосунки з найріднішою людиною у власному житті.

Та ось гулі на лобі для досвіду маю набити сама. А потім проаналізувати та закріпити матеріал.