Читати книгу - "Буду тебе чекати, Альбіна Вишневська"

– Ти стала впевненішою та суворою, — посміхається та повільно йде вперед.

А я стою на місці й повірити не можу, що бачу його живого, хоча й покаліченого.

– Мама чекає на мене, приготувала твої улюблені вареники. Пам’ятаєш, як ти любив їх їсти? Зі сметаною. А ще впевнена, що у неї десь у морозилці є із вишнями.

Я ладна стати на коліна, аби він тільки погодився. Мені байдуже, що буде намагатись мене відштовхнути. Це дрібниці, бо я сильна. Розлука мене такою зробила. Тепер я розумію сенс моїх випробувань. У долі не буває легкого шляху.

Я наздоганяю Олега та зупиняюсь на його шляху. Змушую його дивитись мені у вічі. Знову намагається заховатись у шарф, але я зупиняю його руку.

– Я тебе не відпущу, тому що й досі кохаю. І мені байдуже, що ти там собі навигадував та вирішив за мене.

Тремтячими руками в сумочці шукаю подарунок трирічної давнини та боюсь, щоб не загубити його. Серце тьохкає так сильно, що починає йти обертом голова.

– Це мій подарунок. На нашу річницю знайомства. Дай руку. І якщо не судилось його подарувати тоді, то зараз це зробити ти мені не заборониш.

Олег слухняно дає руку та посміхається, а я розумію, що це означає «так». Як не заревіти? Не можу, бо сльози вже бринять на очах. Пальці обережно одягають браслет на чоловіче зап’ястя. Все, застібнула і розклеїлась. Не хотіла ж плакати, але не стрималась.

– Інно, дівчинко моя, пробач. Я не знав, що виживу після тої страшної аварії, не знав, що взагалі зможу колись ходити.

Він це розповідає, а я реву, не відчуваючи гарячих сліз, які обвіває вітер. Сьогодні у нього інше призначення:  не волоссям грати, а висушувати сльози.

Міцні чоловічі руки обіймають мене, а вуста цілують у скроню.

– Я завжди тебе кохав, навіть тоді, коли майже був на межі.

– А я вже третій рік сюди приходжу…в надії побачити тебе. Кажуть, що важливі серцю місця завжди змушують нас повертатись туди, де ми колись були щасливими.

– І це правда. Я мав сюди приїхати. Хотів цього за будь-яку ціну.

Я не стримуюсь і гаряче цілую вуста Олега, шепочу йому слова кохання і відчуваю шалений відгук.

– Я так мріяв хоча б ще раз відчути твої вуста на моїх, побачити твої сяючі очі, відчути шовк твого волосся.

– То ти тепер маєш змогу це робити постійно. Одружись зі мною і ніколи більше не зникай.

Олег сміється і цілує кінчик мого носа. А потім вільною рукою шукає щось у внутрішній кишені пальта.

– Я її придбав ще до поїздки за кордон. І всі ці роки вона була зі мною.

Я притискаю долоні до обличчя і плачу від радості. Це ніби не зі мною. Відчайдушно щипаю себе за шкіру та сміюсь.

– Це реальність. Так, це реальність.

Протягую руку та з непереборною радістю спостерігаю за тим, як тремтячими руками Олег одягає мені на палець обручку.

– Я згодна!

І тільки зараз ми почули, що поруч з нами щось відбувається. Повертаємо голови на всі боки та бачимо, що нам аплодують перехожі. А один чоловік з фотокамерою робить купу знімків.

– Молодь, вибачте, але це має бути шедевром. Вашу історію надрукують у найвідомішому жіночому журналі, ось моя візитівка.

Я обіймаю Олега за талію, кладу голову йому на плече та дозволяю фотографу зробити найкращі фото нашої пари.

Кінець