Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"
- Жанр: Фантастика 🚀🪐👽
- Автор: Террі Пратчетт
«Озброєні» — другий роман циклу «Варта» серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Нічна сторожа знову переживає не найкращі часи. Капітан Ваймз планує одружитися і повернутися до цивільного життя, тож Сторожі потрібен новий очільник, якому доведеться працювати з дуже різношерстою компанією новобранців. Тим часом нащадок збіднілого аристократичного роду Едвард де Гибль ностальгує за королівською владою в Анк-Морпорку і будує плани повернення законного короля. У місті з’являються жертви таємничих убивств, скоєних невідомою зброєю. Ваймз втратив колишній запал до роботи, тому до справи береться енергійний капрал Морква з загоном новобранців.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Террі Пратчетт
Озброєні
Капрал Морква, міський вартовий Анк-Морпорка (Нічна сторожа), сів за стіл у своїй нічній сорочці, взяв олівець, трохи послинив його стержень, а тоді написав:
«Любі мої Мамо й Тату! Ну ось, розповідаю вам про ще одну Подію, яка неодмінно увійде до історії, — мені дали звання капрала!!! Це означає додаткові п’ять доларів на місяць, плюс мені видали новий колет, аж з двома смугами. І новий мідний значок! Це велика відповідальність!!! А все тому, що у нас з’явилися нові рекрути, бо Патрицій, який, як я вам уже зазначав раніше, є правителем міста, погодився, що Сторожа повинна відображати етнічний склад міста…»
Морква на мить зупинився. Глянув крізь маленьке запилене віконце спальні на промінці світла, що повзли над річкою і знаменували захід сонця. Потім знову схилився над столом і продовжив писати.
«…що я не дуже розумію, але, гадаю, тут є якийсь зв’язок із Фабрикою косметики Ґнома Схопикухля Громового. Крім того, капітан Ваймз, про якого я вам частенько писав, вирішив залишити сторожу, щоб одружитися і Стати Поважним Джентльменом, і можу впевнено сказати, що вся сторожа бажає йому всього найкращого, він навчив мене всьому, що я знаю, крім того, чому я навчився сам. Ми скидаємося йому на подарунок-сюрприз, гадаю, це буде один із тих нових годинників, які працюють без залучення бісиків, а на звороті ми вигравіюємо щось на кшталт „На варті, вашого часу, від старих друзів, з Варти“, це такий коломбур, або гра слів. Ми ще не знаємо, хто буде новим капітаном, сержант Колон каже, що він подасть у відставку, якщо оберуть його, капрал Ноббс…»
Морква знову глянув у вікно. Його великий чесний лоб укрився зморшками у спробі згадати щось хороше, що можна було б написати про капрала Ноббса.
«…якнайкраще підходить для своєї теперішньої посади, а в мене у сторожі ще недостатньо досвіду. Тому краще просто чекати, що буде…»
Як це водиться, усе почалося зі смерті. І поховання весняного ранку, коли земля ще була вкутана туманом, таким щільним і важким, що він умить заповнив могилу, і труну опускали вже в самісіньку мряку.
Невеликий собака, що прихистив на собі усіх можливих собачих паразитів і через це був схожий на стрибучу хмару кольору пилу, байдуже спостерігав за подією з невеличкого горбика. Старенькі родички плакали над покійним. Але Едвард де Гибль не плакав, і на це було три причини. Він був старшим сином, тридцять сьомим лордом де Тиблем, а це позбавляло його права плакати; він був — про що свідчив новенький диплом у нього в кишені, — найманцем, а наймані вбивці навіть не починають плакати при вигляді мертвих, інакше вони б ніколи не змогли зупинитися; а ще він злився. Та він просто лютував!
Лютував через те, що мав позичати гроші, аби влаштувати навіть цей більш ніж скромний похорон. Лютував через погоду, через це простацьке кладовище, через постійний гомін міста, що не затихло навіть заради такого поважного випадку. Він злився на саму історію. Так не повинно було бути.
Мало бути зовсім не так.
Погляд Едварда впав на квітучий масивний палац на іншому березі річки, і його гнів лише посилився, концентруючись, наче промені в лінзі. Його відправили до Гільдії найманців, бо там дають найкращу освіту тим, чий соціальний статус є значно вищим, ніж рівень їхнього інтелекту. Якби він вивчився в дурні, то винайшов би сатиру і писав небезпечні жарти про Патриція. Якби він вивчився в злодії[1], то вдерся б у палац і викрав у Патриція щось дуже цінне.
Так чи інакше… його відправили до Гільдії найманців…
Того дня він продав усе, що залишилося від майна де Гиблів, і знову записався до школи при гільдії.
На курси підвищення кваліфікації.
Він був першим в історії гільдії, хто отримав чудові оцінки. Старші товариші говорили про нього як про людину, за поведінкою якої варто приглядати — а оскільки в ньому було щось, від чого ставало моторошно навіть досвідченим найманцям, — приглядати краще здалека.
На цвинтарі самотній могильник засипав яму, останній прихисток де Гибля-старшого.
Поволі він почав усвідомлювати, які думки роїлися в його голові, наче внутрішній голос. Щось на зразок: «Зараз би кісточку! Ні, ні, вибач… кісточка, на кладовищі… забудь, що я сказав. У тебе ж є бутерброди з яловичиною у цій… як же її… ну, в коробці для обіду. Чому б не почастувати милого песика бутербродиком?»
Чоловік сперся на лопату і озирнувся.
За ним уважно стежив сірий пес.
— Гав?
Едварду де Гиблю знадобилося п’ять місяців, аби знайти те, що він шукав. Шукати заважав той факт, що він не знав, що саме шукає, а знатиме лише коли знайде. Едвард ревно вірив у Долю. Такі люди часто трапляються.
Бібліотека Гільдії найманців була однією з найбільших у місті, а в деяких спеціалізованих галузях — узагалі найбільшою. Ці галузі переважно пов’язані з прикрою недовговічністю людського життя і засобами, які давали змогу реалізувати цю недовговічність.
Едвард провів багато часу в цій бібліотеці, часто на вершині драбини, часто оточений пилом.
Він прочитав усі відомі роботи з питань зброї і боєприпасів. Він не знав, що шукає, і знайшов це у примітці на берегах дуже похмурого і неточного трактату про балістику арбалетів. Він уважно переписав примітку.
Едвард також провів багато часу серед книг з історії. Гільдія найманців була об’єднанням джентльменів виняткового виховання, а такі вважають всю історію своєрідною обліковою книгою. У бібліотеці Гільдії було надзвичайно багато книжок та ціла портретна галерея королів і королев[2], і Едвард де Гибль, який проводив там навіть обідні години, вивчив їхні аристократичні обличчя краще, ніж своє.
Пізніше казали, що на цьому життєвому етапі він потрапив під чийсь згубний вплив. Але секрет історії Едварда де Гибля полягав у тому, що на нього взагалі не було жодного впливу, якщо не враховувати всіх тих мертвих королів і королев. Він просто потрапив під вплив самого себе.
У цьому люди частенько помиляються. Справа в тому, що окрема особистість за своєю природою не є повноцінним членом людської раси, хіба що біологічно. Їй потрібно стати частиною броунівського руху суспільства, механізму,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Озброєні, Террі Пратчетт», після закриття браузера.