Читати книгу - "Втрачене серце духа, Олександра Метафор"

Я помер о третій годині ночі. Під пісню, від якої мене вже нудило. Чогось такого слід було очікувати, коли працюєш по двадцять годин на добу: дві витрачаєш на душ і їжу, і дві, за доброї нагоди, проводиш на подушці. Я був виснажений морально і фізично, тому… став привидом?

Це сталося під час репетиції. Я рухався в такт мелодії, що звучала з динаміків тренувальної зали. Поворот, так-так, п’ять, шість, сім, вісім. З виходом танцпідтримки в мене було трохи більше часу на зайвий вдих. Потрібно більше кисню, але я не міг спіймати набавну мить для цього. Вниз, переворот, палець притулити до губ. Видих. Стрибок вправо, сім, вісім, оберт. Я заспівав сольну частину, й ось з останніми клітинами легень виплюнув пісню.

Я скривився, але швидко приховав свій біль. Усім боляче. Чим я кращий? Танцюй, бо завтра може не настати.

На годиннику давно перевалило за третю ночі. Вставати о восьмій. До сну ще далеко — ми не відпрацювали всі вісімки танцювальної частини, та й мій голос знову зривався під час співу. Чи витримаю я до п’ятої ранку?

— Ще раз, — видихнув я, і змучені танцюристи поруч кивнули.

Я зловив свій погляд у віддзеркаленні, і сталося щось дивне. Мені здалося, що червоні вогні вилетіли з глибини моїх зіниць. Це ж тільки здалося, правда? Я махнув головою, збиваючи нав’язливе видіння.

Повів рукою вбік — почалися перші ноти знайомої мелодії. Але це видіння не зникало. Червоне щось, чи то привид, чи диявол, монстр, з яким я зайшовся в смертельному танго, відокремився від мого тіла. Я відчув, як різко підкосилися коліна. Щось намагалося покинути мене, і мені здалося, що це… моя душа?

Я не зупиняв танцю із загрозливою тінню поруч. Вона повторювала мої рухи, але дедалі більше переставала бути продовженням мене. Страх підібрався до горла.

У хореографії замість того, щоби підвести мікрофон до губ, я провів ним уздовж червоної тіні. Вона зникла. Тінь, привид чи моя мана розчинилася в повітрі. Музика стихла, я і весь світ навколо завмер.

Я подивився на переляканих танцюристів, які бігли не до, а крізь мене. Ось-ось чорноволосий юнак зіткнеться зі мною.

— Гей, обережно! — вигукнув я, очікуючи болісного удару по плечу, але його не настало. Юнак пройшов крізь мене, поспішаючи в інший бік зали.

Я провів його поглядом, намагаючись знайти причину такого занепокоєння і побачив… себе. Людина, схожа на мене, як крапля води, лежала на підлозі без дихання і ознак життя. Звідки цей юнак у нашій залі?

— Каю! — кричав Бен, один із моїх близьких друзів по колективу.

Він підбіг до цього чужинця, почав щось казати та намагатись привести його до тями.

— Та годі, Бене, жарт не смішний, хто цей хлопець? — я посміявся, але друг навіть не повів вухом у мій бік, захоплений бездиханним тілом. — Бене!

Я підійшов до друга, щоб дати йому ляпаса, коли моя рука пронизала його наскрізь. Серце ніби забилося швидше. Це як? Це чому? Це?

Я намагався докричатися принаймні до когось із моїх друзів та колег, але вони не чули мене. У певний момент я вирішив, що це не мій двійник. Усе сходилося: дивна тінь, тіло так схоже на моє, і я, якого ніхто не чує. Мій час настав. Я помер. Від перевтоми й зупинки серця, вочевидь, але хоча б під час улюбленої справи.

Що я маю відчувати? Біль, що розриває на частинки? Щастя від наближення раю? Звідки я взагалі взяв, що потраплю до раю? Я розгублено спостерігав за друзями. Бен почав наспівувати якусь безглузду пісню, склав руки метеликом та інтенсивно масажував мені серце. Я цього не відчував взагалі.

Поглянув на своє тіло зблизька. Мішки під очима, знекровлені губи, щільно заплющені очі. Так, сумнівів немає, викликайте лікаря констатувати час.

І в той момент, коли я змирився зі своєю долею, сталося абсолютно неймовірне. Я відкрив очі.

Тобто це був не зовсім я — не дух, що висів посеред кімнати й розглядав стомлене тіло. Моя фізична оболонка повернулася до життя, залишивши поза тілом розум і душу. Тобто мене.

— Що сталося? — запитало… моє тіло. Як абсурдно це відчувалося: спостерігати за самим собою.

Я спробував щось донести до хлопців, але вони й далі мене не чули. Намагався навіть застрибнути у своє тіло, яке тим часом потягнулося і, хапаючись за голову, почало вставати.

— Потрібно ще раз прогнати танець, — слабким голосом вимовило моє фізичне втілення.

Не потрібно, ідіоте, ти щойно втратив свідомість.

Бен почав лаятися, відправляти фізичного Кая спати й на заслужений відпочинок. Мовляв, сьогодні можеш поспати три години замість звичайних двох. Кай відмовлявся. 

Ти чуєш мене?

Я озвався до самого себе, але Кай не відповів.

Треба з’ясувати, чому так сталося. Якби це був якийсь дух або демон, який захопив моє тіло, ймовірно він би відповів? Чи може тіло існувати без душі? І чи душа я взагалі?

Я уважно подивився на чоловіка, який вирушив купатися за наказом друга. Кай точно повторював усі мої звички. Набирав калюжу гелю для душу, постійно вдарявся ліктем об кран і наспівував пісню собі під ніс. Що дивно, ця ж пісня звучала в мене в голові просто зараз.