Читати книжки он-лайн » Міське фентезі 🌆🌟🔮 » Фамільяр неприкаяний, Лара Роса

Читати книгу - "Фамільяр неприкаяний, Лара Роса"

57
0
В повній версії книги "Фамільяр неприкаяний" від автора Лара Роса, яка відноситься до жанру "Міське фентезі 🌆🌟🔮", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «Фамільяр неприкаяний, Лара Роса» від автора - Лара Роса, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Міське фентезі 🌆🌟🔮" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "Фамільяр неприкаяний, Лара Роса" з друзями в соціальних мережах: 
Похід за продуктами до новорічного столу завершився для Ірини прогулянкою до зимового лісу. Ні, вона туди не збиралась. Навіть близько біля лісу не була! Ну, бажання раптом невдало ляпнула. Ну, на дорогу зненацька вискочила. Ну, машина загальмувала... А ліс при чому?! І що там за зелені вогники під ялинкою?

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:
Глава 1. Double trouble

Іринка вийшла з супермаркету й побрела додому, тягнучи клунки з продуктами. Святкового настрою не було взагалі. Ні краплі.

«Свято називається! – буркотіла сама собі подумки. – Ні тобі снігу, ні казки, ні бажання святкувати. З ким? Все одно нема з ким, окрім киценяти. Та хоч би що в життя в’їхало!»

Не встигла дівчина це подумати, як поруч з нею завищали гальма, й вона в останню мить лиш усвідомила, що вискочила на проїжджу частину, навіть не помітивши цього.

«От тобі й здрастуй, мамо, Новий рік!» – тільки й встигло майнути в її голові, й вона заплющила з переляку очі, очікуючи невідворотного удару…

Але час йшов, а удару все не було. Зате була тиша.

«Я навіть біль відчути не встигла? – здивувалась вона, полегшено вдихаючи морозяне повітря, оскільки й дихати забула, зрозумівши до якої халепи вскочила. – Мороз?!»

Ірина обережно розплющила очі й випустила з рук клунки просто у сніг: навколо неї розкинувся шикарний зимовий ліс. Снігу було практично по коліна, а ялини так ним закидало, що й голки не проглядали – стояли білі й лапаті.

– Вщипніть мене, – злякано прошепотіла дівчина.

– Обов’язково, – почулось позад неї, – тільки з хвоста мого зійди.

Вискнувши з переляку, Ірина рвонула вперед – далі від джерела голосу, але в такому снігу бігти було неможливо й вона, зашпортавшись, гепнулась в нього, миттю ним і наївшись, й умившись. Спритно підскочила, знов кинулась бігти, зачепилась за якусь гіляку десь там під ногами, й знов навернулась, клянучи й ту машину, й цей сніг, і той світ, до якого її закинуло після того, як її збила та сама клята машина!

Зрозумівши, що втекти – виявилось ще тією проблемою, вона розвернулась, щоб хоч бачити від кого тікати, але нічого, окрім снігових кучугур не бачила.

– Посмертний досвід? – промирмотіла собі під ніс. – Ні, ну, якщо я вже померла, то боятись мені точно нічого, – намагалась вона заспокоїти сама себе. – Що вже може бути гірше? Головне, з’ясувати, куди мене закинуло: рай? Пекло? Чистилище? – вертіла вона головою, намагаючись зрозуміти хоч щось з того, що з нею відбулось. – Чудова новорічна історія! З розряду чорного гумору, – буркотіла собі далі. – Хотіла, щоб щось в життя в’їхало? Воно й в’їхало у прямому сенсі. Конкретизувати  треба було, ідіотко! Щоб так всі бажання збувались!

– Ні, ну, нічого з того, що ти там набурмотіла, я точно не чув, – знов пролунав десь праворуч голос й колихнулась гілка однієї з ялин, струсивши трохи снігу.

– Ти хто?! – гарикнула дівчина досить таки гучним голосом, що з того ж переляку вже й прорізався, задзвенівши погрозливими децибелами, й злякавши якихось пташок, що десь жалібно цвірінькнули, зашурхотівши крилами.

Вихопивши з пакету, що валявся поряд, банку з ікрою, Ірина занесла руку, готова пожбурити імпровізовану метальну зброю в невідомого.

– Вушка мої мохнаті, крильця мої пірчасті! – почулось з-під гілля. – Чого так лементувати?! В мене всі ворсиночки у вушках поскручувались! А то в тебе що? Щось їстівне? – наступний звук був схожим на шмигання. – Пахне рибкою.

– А, ну, вилазь! – рикнула вона, відчувши, що страх всередині замістило злістю, й ще більше замахнулась.

– Що ж ти така дика?! – чмихнуло з-під ялини. – От точно не з нашого світу! Може, у вас там й заведено їжею жбурлятись при знайомстві, але в нас так не роблять. Ну, хай би ще рибка в руці була – я б подумав! Мало того, що хвоста відтоптала, а оте – неоковирне – й взагалі виглядає підозріло.

Відчувши, що лють з адреналіном на пару починають потроху розвіюватись, а натомість під одежу заповзає холод, дівчина підскочила на ноги, про всяк випадок все ще утримуючи в руці банку для кидка. Роззираючись довкола, вона намагалась якось укласти в голові все, що з нею відбулось за останні кілька хвилин.

Якщо вона померла, то що це з нею? Просто тепер живе в іншому світі? Дівчина перевела погляд на банку у своїй руці. А як тоді тут опинились продукти з супермаркету? Теж померли? Угу. Наглою смертю під колесами клятої тарантайки! Щось не стикувалось. Навряд чи весь цей продуктовий набір так перейнявся її долею, що вирішив почимчикувати слідом на той світ. Ну, а що? Недарма ж у стародавньому Єгипті хоронили з купою всякого добра. А тут все з собою прихопила, аби з голоду не померти… на тому світі…

Господи! Та невже й на тому світі потрібна їжа?! Бо ж їсти хотілось. А з-під ялини підозріло поблискували два зелених вогники й періодично чулось шмигання, наче хто внюхувався.

– Слухай, – шмигнула вже й вона, – ну, будь людиною! Скажи – де я?

– Та ще чого! – фиркнуло з-під гілля. – Мені й собою непогано!

– Гаразд! – вже ледь не слізно просила дівчина. – Просто скажи – куди мене занесло?

Гілля сколихнулось й звідти вилізло щось… велике, біле, пухнасте, крилате й схоже на… кото-сову… От якщо до котячого тіла приладити совині крила, а до совиної голови – котячу морду з яскраво-зеленими очиськами, то ось щось таке й виходило.

– Мама…, – ледь не зойкнула Ірина, позадкувавши й знов гепнувшись у сніг з банкою напереваги. – Ти хто?!

– Фамільяр, – муркнула істота.

– Який фамільяр? – пробелькотіла дівчина злякано.

– Неприкаяний, – якось сумно зітхнув кото-сов.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фамільяр неприкаяний, Лара Роса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фамільяр неприкаяний, Лара Роса"