Читати книгу - "Тінь, Алюшина Полина"

У паралельному світі, який із століття у століття занурюється у війни через демонів, і який постійно врятовується завдяки янголам з небес, є високі гори, куди не наважуються підніматися ні перші, ні другі. Там, на золотому простирадлі, вкритий тисячами старих книг, спить дракон Хаосу. Мудре створіння, яке має колосальний розмір, спить не через нудьгу. Він спочиває, неспішно витрачаючи час свого вічного існування, очікуючи того, хто наважиться відволікти його від сну і змусить розім’яти звивини мозку.

Якоїсь миті ворота усипальниці величного хранителя знань відкрилися, а за ними стояв ні хто інший, як сам Диявол! Сатана, спокусник, як його звуть по усіх світах. Страшний володар самого пекла!

У нього був дуже мерзотний вигляд. Тіло худорляве, наче у скелета. Його ноги відстукували від кам’яної підлоги ритм своїми копитами. Тонкий і гнучкий хвіст хитався зі сторони у сторону. Руки були тонкими, як у справжнього мерця, з довгими кістлявими пальцями і пазурами. А на тонкій шиї трималася голова, прикрашена короною із закручених, як у барана, рогів. Він мав козячі вуха, коротку бороду і жовті очі з перехрещеною зіницею. В нього майже не було носа, а з під розірваних губ виглядали ікла.                                                                                                                    Він оглядав кожний кут залу, стукав зубами від радості і не міг перестати перебирати пальцями, дивлячись на величезні гори скарбів. Але навіть золото дракона не могло відволікти володаря тьми від його цілі. Він прийшов, щоб розповісти йому незвичну новину, яка змусила навіть його – створіння темряви, злякатися і задрижати.

‒ О мій дорогий друже! – Прокричав Диявол, розкривши обійми і помітивши у центрі старої зали дракона. ‒ Відкрий, нарешті, свої очі і подивися на свого старого знайомого після стількох віків сну! Невже ти не скучив за мною, якщо навіть голови не підняв, як тільки-но я увійшов до твоєї печери?

Хранитель повільно відкрив свої золоті очі, та витягнув довгу шию з рогатою головою.

‒ Я почув тебе ще тоді, коли лише кінчик твоїх рогів виринув з-під землі, проклятий ти янголе! Я чув кожен твій крок і удар твого чорного серця. Я не підняв голови, бо ні смертні, ні навіть боги не владні наді мною, і лише я буду вирішувати коли її піднімати! – Дуже гордовито промовив дракон, випустивши з широких ніздрів гарячу пару. ‒ Але я дуже радий, що ти, мій друже, нарешті вирішив відвідати мене. Єдине, що не дає мені спокою, це те, що ж змогло змусити тебе піднятися із пекла аж сюди? Чому ти увесь здригаєшся? І чому я не бачу за твоєю спиною тягар з мільйонів душ, які ти затягнув до себе у пекло?

‒ Я прийшов до тебе з надією, що ти зможеш мені допомогти. ‒ Тремтячим голосом зашепотів Диявол. ‒  Ти знаєш, стільки героїв з різних світів, стільки святих і янголів спускалося по мою душу, але вони так і залишилися зі мною у підземеллі, не маючи можливості вибратися назад! Але цього разу… ‒ Створіння затупотіло копитами.

‒ Невже комусь вдалося поранити тебе? ‒ Не у змозі чекати, спитав зацікавлений дракон.

‒ Та ні! Все набагато, набагато гірше!

‒ Гірше? ‒ Здивувався дракон.

‒ До мене приходила жінка!

Диявол увесь затремтів і заклацав зубами від жаху. Мерзотне створіння заходило туди-сюди, лякаючись промовити хоч ще одне слово.

Дракон зареготав на усю печеру, не вірячи своїм вухам.

‒ І ти переймаєшся через якусь жінку? Що з тобою?

‒ Це незвичайна жінка... ‒ Протягнув диявол, опустивши погляд до підлоги. ‒ Її очі були повністю білі, немов два ідеальних кола. Довге чорне волосся розвіювалася від вогняних вітрів у моєму підземеллі, перетворюючи і до того темний простір навколо у справжню пітьму, куди так бояться потрапити смертні. Тіло незнайомки було сірим, ніби з диму. І тільки коли вона наблизилася до мене, я зміг помітити на її обличчі посмішку. Хода була дуже легкою, немов вона пливла. А вдягнена вона була в білу сукню, до самісіньких колін, яка залишала відкритими шию та плечі. Не дивлячись на жар лави під ногами, вона була боса, що мене здивувало. Ще ніхто до цього, хто ризикнув спуститися до мене, не приходив незахищеним від цього пекла. Я подумав, що це знову якийсь герой з мільярдів тих світів, які сяють на небі, і тому послав по її душу своїх демонів. Але вони пройшли крізь неї, немов вона була з повітря. Таких істот ще не було у моєму пеклі. Завжди всі були з крові і плоті.

‒ І що ж вона хотіла від тебе? ‒ Здивовано спитав дракон, вже почавши піднімати з глибин своєї пам’яті таку незвичну особистість.

‒ Вона підійшла до мого трону і вклонившись, спитала – «Чи не проти ви витратити на мене декілька хвилин, щоб розповісти свою історію?» Я розгубився і позадкував від неї. Бо щоб хтось попросив мене щось розповісти? Дива! Всі постійно щось просять у мене, чогось вимагають! Але вона зробила ще крок до мене та повторила своє запитання, додавши:

‒ Усього лише декілька хвилин, я не заберу у вас багато часу.

Я зібрався з думками, перетворивши свій страх на впевненість. Я спробував налякати її, в декілька разів збільшивши зріст. Я навис над її крихітним тілом, сподіваючись нарешті побачити на її обличчі хоч щось, крім посмішки.                           Але вона не злякалась і не щезла. Жінка просто сіла на найближчий камінь і дістала з кишені своєї сукні білу філіжанку з чаєм і маленьке блюдце, на яке поставила чашку, як та світська дама з вісімнадцятого століття. У філіжанці вже був чай, який миттю скипів від жару мого пекла. Незнайомка зробила один ковток і дістала з іншого кармана печиво. Бачив би ти, мій друже, з якою насолодою та впевненістю у собі вона відкусила шматочок! Я оторопів від такої нахабності. А потім я зніяковів від своєї ж поведінки.