Читати книгу - "Тепло зимового серця, Міла Мур"

Ранкове сонце заливало невеликий гірський готель теплим світлом, що пробивалося крізь засніжені ялинки. Сніг лежав пухнастим покривалом на схилах, а в повітрі віяло святковою магією. Новорічні прикраси мерехтіли на вікнах, додаючи чарівності цьому затишному куточку світу.

Аліна, кутаючись у вовняний шарф, сиділа біля каміна у фойє готелю. Вона приїхала сюди, щоб утекти від метушні міста та, можливо, від власних невдач у житті. Рік, що минав, приніс їй чимало випробувань. Розрив із людиною, яку вона колись вважала своєю долею, залишив по собі біль і розчарування. Кар'єра, що ще недавно здавалася блискучою, теж дала тріщину — один невдалий проєкт змінив ставлення начальства, і тепер вона почувалася незахищеною навіть у роботі.

Її думки плавно повернулися до того дня, коли все закінчилося. Це був холодний осінній вечір. Аліна стояла на кухні їхньої маленької квартири, тримаючи в руках чашку з холодним чаєм. Його слова, різкі й відсторонені, все ще звучали у вухах, мов відлуння порожнечі. Вона тоді намагалася залишатися спокійною, хоча її серце калатало, а руки тремтіли. "Ми стали чужими одне для одного," — сказав він, навіть не глянувши їй в очі.

Вона пам’ятала, як намагалася знайти потрібні слова. "Чужими?" — її голос тоді зірвався. "А як же все, що ми пережили разом? Це просто зникло?"

Він лише знизав плечима, мовби все було настільки очевидним, що навіть не потребувало пояснень. "Це не те, що зникло. Просто... змінилося. Ми стали різними, Аліно."

Ці слова були наче холодний вітер, що пройшовся її спиною. Вона ще пам’ятала, як зібрала речі: кожен рух здавався важким, ніби вона переносила не валізи, а уламки свого життя. Пізніше, коли двері за нею зачинилися, Аліна зрозуміла, що розрив був неминучим. Вони дійсно стали різними — настільки, що тепер навіть спільне мовчання здавалось тягарем.

Сидячи біля каміна, вона розглядала танець вогню, який нагадував їй про ті бурхливі емоції. Але тепер біль потроху перетворювався на тиху смуту. Вона згадувала і хороші моменти — довгі прогулянки, розмови до світанку, сміх, який лунав у стінах їхнього дому. Але ці спогади більше не приносили сліз. Вони були частиною минулого, яке, хоч і залишило шрами, допомогло їй знайти себе.

Їй було потрібно віднайти себе, дати своєму серцю час і простір для зцілення. Гори здавна здавалися їй місцем, де можна почути власні думки, відчути гармонію та знайти відповіді на запитання, які не давали спокою. Тож коли подруга запропонувала разом провести новорічні свята в горах, Аліна без вагань погодилася, хоча в останній момент подруга відмовилася через термінову роботу. Однак Аліна вирішила не змінювати планів.

Чашка гарячого шоколаду в руках трохи зігрівала, але справжнє тепло було десь далеко — у її серці, яке давно вже перестало відчувати радощі.

— Ви випадково не знаєте, як знайти цей гірський маршрут? — раптом почула вона чоловічий голос і підняла голову. Перед нею стояв чоловік із картою в руках. Його темне волосся було вкрите дрібними сніжинками, а очі іскрилися так, що Аліна мимоволі усміхнулася. Схоже, він щойно прийшов з вулиці.

Чоловік трохи незграбно поправив шарф і продовжив:

— Вибачте, що турбую. Просто я, здається, заплутався. Тут стільки доріжок…

Аліна кивнула, ледь стримуючи усмішку.

— Я тут вперше, але, здається, маршрут починається біля підйомника, — відповіла вона, вказуючи у бік вікна. — Ви можете піти прямо вздовж тієї стежки, там має бути позначка.

Чоловік подивився у зазначеному напрямку, а потім знову звернув увагу на неї:

— Дякую! До речі, я Максим. Ви тут самі?

Аліна трохи зніяковіла від несподіваного питання.

— Так, самі. А що?

— Просто подумав, що гуляти самотужки в горах може бути небезпечно. Може, скласти вам компанію? — його усмішка була теплою, щирою, і в ній не було ні краплі нав’язливості.

Аліна вагалася лише мить. Щось у його погляді вселяло довіру.

— Гаразд, — сказала вона, підіймаючись із крісла. — Я все одно збиралася трохи прогулятися.

— Чудово! — Максим явно зрадів. — Разом буде цікавіше.

Вони вирушили разом. Стежка вела крізь засніжений ліс, і кожен крок супроводжувався хрускотом снігу під ногами. Холодне повітря пахло хвоєю і свіжістю, а сонячне світло, пробиваючись крізь густі ялинкові гілки, створювало химерні візерунки на сніговому покриві. Аліна помічала, як повільно її думки про минуле відступали, поступаючись місцем новим відчуттям — спокою, тепла і, несподівано для неї самої, радості.

Максим виявився веселим співрозмовником. Його голос, теплий і щирий, звучав так, ніби розповідав найцікавіші історії. Він ділився розповідями про свої подорожі: про світанок у горах, як він заблукав у лісі, і як випадково знайшов найсмачніший яблучний пиріг у маленькому селі. Його розповіді були яскравими, немов живописні картини, які виринали перед очима Аліни.

Вона час від часу кидала на нього погляд і помічала, як Максим, жваво жестикулюючи, дивився на неї з легкою усмішкою, що викликала теплий відгук у її душі. Коли він засміявся, низько і дзвінко, Аліна мимоволі теж усміхнулася. Її серце, яке довгий час було холодним і мовчазним, ніби вперше за довгий час почало танути.

Стежка повільно вела їх угору. Максим уважно слідкував, щоб вона не послизнулася, підставляв руку там, де дорога ставала крутішою. Його турбота здавалася такою природною, що Аліна не відчувала дискомфорту, тільки тиху вдячність.